Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

Я не відповіла.

— І так само ви не зрозуміли історії, що оце мені повідали. Маю на увазі, що ж та церква знаменувала, — провадила вона. — Ви побачили тільки скорботу під кінець. І забули про миті радості, яких зажили там, усередині. Забули відчуття, ніби небеса наблизилися до вас, і те, як же чудово зазнати всього того разом із вашим...

Жінка зупинилася й усміхнулась:

— ...другом дитинства, — докінчила вона й підморгнула мені. — Ісус сказав: «Залити мертвим ховати мертвих»[28]. Бо Він відає, що смерті не існує. Життя існувало до нашого народження й триватиме після того, як ми покинемо цей світ.

Мої очі наповнилися сльозами.

— Те саме відбувається і з коханням, — провадила вона. — Воно вже існувало до того й триватиме завжди.

— Скидається на те, ніби ви знаєте моє життя, — відказала я.

— Усі історії кохання мають багато спільного. Я також пройшла через це у якусь мить свого життя. Та я не згадую про це. Я пам’ятаю, що кохання повернулось у подобі нового чоловіка, нових надій, нових мрій.

Вона простягла мені аркуші паперу й ручку.

— Запишіть усе, що відчуваєте. Виплесніть зі своєї душі, викладіть на папері. А потім викиньте геть. Переказ оповідає, ніби річка П’єдра є такою холодною, що, впавши в неї, все — листя, комахи, пташине пір’я — перетворюється на камінь. Хтозна, чим погана ідея залишити в її водах ще й страждання?

Я взяла папір, вона поцілувала мене й сказала, що, як захочу, можу повернутися на обід.

— Не забудьте ще про одне, — гукнула вона, уже відійшовши. — Кохання нікуди не зникає. Міняються люди!

Я засміялась, а вона у відповідь помахала мені.

Я довго дивилась на річку. Плакала, аж доки відчула, що сліз уже не залишилось.

І тоді почала писати.

Я писала день, другий, ще один день. Щоранку я ходила над річку П’єдру. Щовечора жінка підходила до мене, брала за руку й відводила до своєї кімнати в старовинному монастирі.

Прала мою одіж, готувала вечерю, балакала про всілякі дрібниці й укладала мене спати.

Якось уранці, коли я вже майже закінчувала своє писання, почувся шум автомобіля. Серце мені стрепенулось, та я не хотіла повірити тому, що воно підказувало мені. Я почувалася вже вільною від усього, готовою повернутися в світ і знову стати частиною його.

Найтяжче вже минуло — щоправда, смуток залишався.

Та серце не схибило. Навіть не відірвавши очей від рукопису, я відчула його присутність і звук його кроків.

— Пілар, — промовив він, сідаючи поруч.

Я не відповіла. Я далі писала, та мені вже було несила дати лад думкам. Серце калатало, намагаючись вискочити з грудей і помчати йому назустріч. Та я не пускала.

Він залишився сидіти, задивившись на річку, а я писала й писала без упину. Так ми й провели цілий ранок, слова не промовивши, — і я пригадала мовчання вночі біля колодязя, де раптом збагнула, що я його кохаю.

Коли від утоми вже й рука затерпла, я на хвильку зупинилася. І тоді він заговорив:

— Було вже поночі, коли я вийшов з печери й не зміг тебе знайти. І тоді поїхав до Сарагоси, — казав він. — І поїхав до Сор’ї. І об’їхав би цілий світ, шукаючи тебе. Потім вирішив повернутися до монастиря П’єдра, сподіваючись натрапити на який-небудь слід, і зустрів одну жінку. Вона вказала мені, де ти. І сказала, що ти чекала на мене всі ці дні.

На очі мені набігли сльози.

— І тепер я сидітиму поряд, поки ти сидітимеш над річкою. А коли йтимеш спати, лягатиму перед твоїм домом. А якщо помандруєш далеко, поїду вслід. Аж доки не скажеш мені: йди собі геть. Тоді я піду. Та все одно кохатиму тебе до кінця моїх днів.

Я не могла приховати сліз. І бачила, що він теж плаче.

— Хочу, щоб ти знала одну річ... — почав він.

— Не кажи більш нічого. На, читай, — відповіла я, простягнувши йому сторінки, які тримала на колінах.

весь день я сиділа й дивилась на води річки П’єдри. Жінка принесла нам бутерброди й вино, сказала щось про погоду й знов залишила самих. Та раптом він припинив читати й, занурений у свої думки, полинув поглядом за обрій.

Зрештою, мені захотілось прогулятися лісом, пройти повз маленькі водоспади, по схилах, кожен з яких має свою історію і щось означає. А коли сонце почало сідати, я повернулася на те місце, де залишила його.

— Дякую, — були його перші слова, коли він віддавав мені аркуші. — І пробач.

Над річкою П’єдрою я сіла й усміхнулася.

— Твоє кохання спасає мене й повертає мрії, — продовжив він.

Я мовчала, незрушна.

— Пригадуєш 137-й псалом? — запитав він.

Я заперечно хитнула головою. Боялася щось говорити.

— Над річками Вавилонськими, там...

— Так, так, пам’ятаю, — сказала я, відчуваючи, що потроху повертаюся до життя. — У ньому мовиться про вигнання. Мовиться про людей, що повісили свої арфи на гілках, бо не могли співати пісень, яких просить серце