Читати книгу - "Новини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пес завалився на газон і почав чухатися.
— Ви стали м’які й теплі,— додав він,— як гівно.
Вони вже йшли.
— Гарібальді, 147-в. У четвер, о шостій! Заява буде важлива! Журналіст не повинен таке просрати!
Коли вони проходили повз когось із міліцейських кінологів, товариш Дванадцять зупинився з ним поговорити, підхопив якийсь дубець і запустив подалі. Штірліц жваво, як поні, пострибав за ним.
Хто він такий, думав я, що запросто тренує свого пса в міліцейському кінологічному центрі?
Звичайно, їхати до чортів на болото, щоб послухати двох придурків, які іменують одне одного за номерами, я не збирався. Ще чого! Я ж не останній ідіот.
2Майже годину я шукав ту кляту адресу. Он та п’яти-поверхівка — Гарібальді, 147, а далі — Гарібальді, 149. Через дорогу Гарібальді, 147-а, а поряд з нею — Гарібальді, 151! Далі починається приватний сектор: маленькі будиночки, клоновані бабусі на лавках, дітлахи граються в футбол... Я навіть відшукав будинок Гарібальді, 147-6. Одразу за ним стирчав Гарібальді, 148... Вони що, знущаються з мене?
Ви слушно спитаєте: навіщо ти взагалі поперся після робочого дня світ за очі, до недобитих юних сталіністів? Справа у тому, що в редакції, в службовому туалеті, я вдув у себе залишки амфетаміну, купленого нещодавно у Саші на останні гроші, і раптом ідея навідатися до юних більшовиків здалася мені вдалою. Вони наторочать щось радикальне, я зашкварю матеріал з гучним заголовком і виконаю свою суспільно-політичну функцію — повідомлю людство про існування в нашому місті тих диваків, а також отримаю свій невеличкий гонорар. Сам Капітан Очевидність шепотів мені на вухо: «Ніякої новини з їхньої маячні ти не вичавиш», та я не дослухався — мене розігнало. І я таки поперся.
Коли я вже хотів плюнути і повернутися ні з чим, пошуки несподівано увінчались успіхом: серед п’яти-поверхівок виявився низенький, якийсь розлогий цегляний будиночок, що вріс у землю, наче придавлений сердитою божою дланню. На посірілій від часу табличці виднівся заповітний номер «147-в». На іржавих воротах мало місце ще одне суттєве повідомлення — малюнок ікластої собачої морди без будь-яких пояснень. У цьому лаконізмі відчувався тутешній стиль. Я проігнорував попередження, відчинив хвіртку, ввійшов — і відразу ж натрапив на наїжаченого Штірліца, точно такого, як на малюнку. Пес підбіг до мене і загавкав так скажено, що я мало в штани не наклав. Ні ланцюга, ні, звичайно, намордника — тільки ошийник під сірою шерстю! Сам сатана, а не собака! Відступивши, я боляче вдарився кібцем об засувку на хвіртці і сам себе загнав у глухий кут. Штірліц гавкав, роззявивши жахливу слиняву пащу. Я думав, що мені вже край, тільки прикривав долонями пах, щоб ця тварюка не відгризла мені причандалля, аж нарешті з дверей будинку висунулась чиясь стрижена довбешка.
— Ти хто? — крикнули мені.
— Журналіст! Мене ваш Дванадцятий запросив!
Голова щезла. Штірліц заткнувся, але підступив ще ближче з глухим гарчанням, яке не обіцяло нічого доброго. Потім з’явився хлопчина років шістнадцяти з обличчям закоренілого розбишаки-двієчника. На ньому були підкочені штанці, розплющені, мов ласти, шльопки і футболка із зображенням захисника «Металіста» Папа Гуйє під номером три.
— Штірліц, пропусти! — гукнув він, і пес миттєво відступив, утративши до мене цікавість.
— Доповідь уже почалася,— сказав хлопець із таким докором, немов я зробив якусь пакость особисто йому.
Я пройшов слідом за ним у захаращену літню кухню, яка слугувала одночасно і коридором. Під ногами плуталася ціла армада різнокаліберного взуття.
— Розбувайся,— кинув мій провідник.— Бери собі капці.
Ухилившись від мотузки для білизни, на якій колихалися гидотні ганчірки, схожі на отруйних медуз, я не без остраху зняв кросівки, і взувся у відносно чисті на вигляд картаті домашні капці. На брудній газовій плиті диміло якесь вариво у великій жовтій каструлі. Під ногами було брудно, підлога рипіла. У кутку стояв допотопний рукомийник, іржавий «мийдодір». Десятиліттями не фарбовані сині стіни нагадували СІЗО. На маленьких, мов ілюмінатори, віконцях висіли сірі від пилу мереживні фіранки. Яка прес-конференція? Це ж справжній сарай!
— А де преса? — поцікавився я.
— Ну ти ж приїхав,— надійшла відповідь.
Ми рушили далі. Кімнат виявилося п’ять чи шість, і всі вони відходили в різні боки від коридора. Ми проминули одну з них, прохідну; на кріслі в кутку читав газету, поклавши короткі ноги на ослінчик, лисуватий чоловік років п’ятдесяти в спортивках і тільняшці. Коли я проходив повз нього, наші погляди на мить перетнулися. Я встиг помітити тільки рудувату борідку на кругловидому обличчі. Його маленькі очиці були лукаво, «по-ленінськи» примружені.
Пунктом призначення виявилася гостьова кімната. Вочевидь, будинок зводили давно, може, навіть до більшовицької революції, коли люди ще цінували життєвий простір. Скоріш за все, тут жив якийсь дрібний місцевий бюрократ. Хоча ззовні дім удавався присадкуватим, усередині стеля виглядала досить височенькою. Гостьова була навіть завелика. Спершу, що я побачив, переступивши поріг,— величезний портрет Леніна на стіні у важкій золоченій рамі. За часів Радянського Союзу таких портретів було як бруду, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новини», після закриття браузера.