Читати книгу - "Погана"

Мама скидає невидиму пушинку з рукава свого червоного жакета.

– І навряд чи в тебе є що поїсти. То нічого, що я мало з голоду не помираю.

– Як я вже говорила, я щойно…

– І ні, я маю на увазі не полуничні «Поп-Тартс». Ти навіть не уявляєш, через яке пекло я пройшла, доки доїхала сюди з Таорміни. Сама-самісінька, з твоїм осиротілим племінником, нікому було мені й сумки піднести. А тепер… а тепер… – Вона махає на мене рукою, потім закриває обличчя долонями. – А тепер оце.

Либонь, це вона про те, що я жива. Вона явно засмучена.

– Власне, ніхто тебе не просив їхати, – кажу я й дивлюся на Ерні, що дрімає в мене на руках. – То… Мамо, як ти мене знайшла?

– Поліція відстежила телефон твоєї сестри, звісно ж, – каже вона. (От чорт, не треба було взагалі його вмикати. Я ж знала, що це ризиковано.) – Хоча звідки в тебе мобілка Елізабет – це загадка для мене… Поліція буде тут з хвилини на хвилину. Саме паркують машину. – Вона втуплюється в мене пронизливим поглядом: – Ти знаєш, що твоя сестра мертва?

Я в тиші витріщаюся на маму.

Доменіко відкашлюється.

– Ми… ми вийдемо прогулятися, – говорить він.

Доменіко прямує до канапи. Його головорізи повсідалися на ній, широко порозсувавши ноги. Рот Джузеппе роззявлений, і з неголеного підборіддя висить цівка слини. Ріккардо розлігся, наполовину на кріслі, наполовину на підлозі вітальні. Доменіко дає Ріккардо копняка в гомілку.

– Ей! Stronzo. Svegliati[105].

Він ляскає Джузеппе по обличчю. Золоті кільця та позбивані кісточки.

Чолов’яги прокидаються й зіскакують на ноги.

– Che cazzo? Che cazzo?[106] – повторюють вони. Вони стоять, потираючи очі й позіхаючи.

– Polizia, – говорить він.

Доменіко повертається до моєї матері.

– Я був страшенно радий, Мевіс. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

Бля, він натурально кланяється.

Я знала, що копи мене зрештою знайдуть. От чорт, треба вшиватися. Але якщо я втечу – здаватиметься, ніби я в чомусь винна. А коли вони мене схоплять – мені каюк. Може, вони просто хочуть поставити мені кілька запитань? Думають, що я можу допомогти їм із розслідуванням. Ті бевзі вважають, що це зробив Сальваторе. Усе буде гаразд. Мені доведеться бути Алві, тепер, коли тут моя мама. Гратиму роль люблячої близнючки. Було б непогано, якби Доменіко забрався кудись. Одне невдале слово. Натяк. Підказка. Він може все зіпсувати.

У двері голосно стукотять. Доменіко блідне. Я закочую очі та відчиняю. Хай там як. Надто пізно. У коридорі стоять двоє поліцейських. Це комісар Савастано та комісар Ґрассо, ті самі два бевзі, з якими я зустрічалася в Таорміні. Вони приходили до будинку, коли помер Амброджо. Я відразу їх упізнаю.

– Buon giorno, signora, – вітаються копи.

– Buon giorno, – каже Доменіко.

– Buon giorno, – каже Ріккардо.

– Buon giorno, – каже Джузеппе.

– Привіт-привіт, – кажу я.

– Ми саме збиралися йти, – пояснює Доменіко. Він повертається до гангстерів: – Andiamo.

Вони втрьох протискаються повз поліцейських.

– Arrivederci, – каже Доменіко.

Я спостерігаю, як вони зникають за дверима.

Двоє поліцейських дивляться на мене.

– Синьйора Елізабет Карузо?

– Ні, це не та, – каже моя мама. Вона захлинається, стримуючи ридання. – Офіцери, це міс Алвіна Найтлі.

Вони дивляться на мене й хмуряться.

– А тіло в Таорміні? – запитує Савастано.

– Ото була Елізабет Карузо.

Мама голосно схлипує.

О Господи, краще б я померла.

– Я пробула в Таорміні лише одну ніч. Моя сестра задрочила мене просто до нестями (принаймні це правда). Тож я сказала їй, що мені треба повертатися до Лондона. Щось там вигадала про роботу. Я розумію, розумію, що не повинна була брехати, але мені потрібен був привід, щоб ушитися. Вона справді до дір прокомпостувала мені мізки. Моя сестра була скабкою в дупі. Тепер я, звичайно, почуваюся винною. Справді. (Не почуваюся, вона була падлюкою.) – Я сказала їй, що мені треба повертатися в Англію, але натомість я подорожувала островом, відвідуючи всі відомі пам’ятки. Я навіть здерлася на верхівку Етни, краєвид там просто неймовірний.

– Де ви ночували? У яких готелях? – запитує комісар Савастано. Його олівець націлений у записник на спіралі, готовий закарбувати мою відповідь.

– Я спала під зорями. Було тепло й сухо, тож це було добре.

Мама цокоче язиком. Вона повністю ведеться на це. Вона пам’ятає, як я отоді спала на дереві…

– А що ви далі робили?

– Я поромом повернулася на материк 30 серпня, а потім поїздом поїхала до Рима. Хотіла побачити деякі знаменні місця, перш ніж повертатися до Великої Британії. Іспанські сходи, Ватикан… Вибачте, я дуже засмучена.

Я долонями затуляю обличчя. Якусь хвилину важко дихаю. Підіймаю й опускаю плечі. Я визираю крізь шпарину між пальцями. Ерні совається в своєму ліжечку. Мама витріщається на мене. Офіцери сидять навпроти, щось дряпають у своїх записниках.

– Я дечого не розумію, – каже мама, звужуючи очі. – Звідки в тебе телефон Елізабет?

Я кидаю на неї вбивчий погляд. Вона, схоже, цього не помічає. Якби я не розуміла, що й до чого, то подумала б, що вони з копами змовилися, аби мене засудили за вбивство. Ой, ні. Почекайте. Вони, либонь, таки справді змовилися.

– Sì, sì. Ми заберемо телефон, – каже Ґрассо, простягаючи руку. – Якщо ви не заперечуєте, синьйорино Найтлі.

Я лізу в сумочку «Прада» й витягаю айфон своєї сестри. Кладу його в простягнуту до мене руку. Думки панічно метушаться. Що там, у тому телефоні? Є щось, що допоможе мене викрити? Я, здається, непогано позамітала сліди. До Ніно я писала зі свого нового телефона і всі ті селфі в «Прада» на нього робила.

Комісар Савастано бере телефон і запечатує його в прозорий пластиковий мішечок із застібкою-струною.

– Моя мобілка зламалася, тож Бет дала мені свою. Думаю, іноді вона бувала хорошою…

Поліцейські кивають. Мама хмуриться. Вона досі не може повірити, що то вони Бет знайшли.

– Але чому Бет телефонувала мені в Австралію, щоб повідомити, що ти померла?

Поліцейські спантеличено перезираються. Чорт. Вона має рацію.

Чому я це зробила? Я не хотіла проґавити жодної дрібнички, і тоді це здавалося слушною думкою. Я потелефонувала мамі, прикинувшись Бет, і сказала їй, що Алві відкинула копита. Пояснила, що вона потонула в басейні.

Принаймні це було правдою.

У мене втуплюються три пари очей. Раптом мені стає якось надто жарко.

– Мамо, ти, схоже, щось переплутала. – Я кладу долоню на мамину руку. Стишую голос. – Іноді твій мозок викидає такі штуки. Говорить тобі те, у що ти хочеш вірити, коли правда занадто… тяжка.

Мама забирає руку. Тепер вона ридає, підвиваючи. Схоже, правда щойно дійшла до неї. Бля, та вона ж істерить. Це добре. Вона здається геть божевільною. Моя історія спрацює.

Я чую, як у моїй голові відлунює регіт Містера Бульбашки.

Комісар Савастано тре свою сивувату щетину.

– Отож ви були на віллі Карузо вночі 26 серпня?

– Так, була. Можете запитати в Емілії. Це їхня няня, – кажу я.

Поліцейські кивають. Вони її вже допитували.

– Лише одну ніч?

– Саме так, – кажу я.

– А коли ви там зупинялися, ви бачили чи чули щось підозріле? Усе, що могло вас насторожити, навести на думку, що ваша сестра в небезпеці?

– Гм, ну, дайте подумати… – Я морщу лоба.