Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Немислима річ, але голова комітету державної безпеки Леонідові не відмовив. На прийом до голови за ним заїхав Віктор Андреєвіч. У приймальні вже чекав Алексєй Ніколаєвіч. Голова комітету був красень-мужчина з широким обличчям, з широко поставленими очима і вольовим ротом. Вже майже рік він обіймав цю посаду і вважався одним із наймогутніших керівних функціонерів Радянського Союзу. Коли вони зайшли до його кабінету, він підвівся з-за письмового стола і щиро привітався. На столі Леонід побачив свою особисту справу, а поверх неї своє фото. Господар кабінету вийняв з папки постанову Верховної Ради і почав її зачитувати. За виконання важливого урядового завдання Леоніда нагороджують орденом Бойового Червоного Прапора. Тоді показав йому постанову, підписану маршалом Ворошиловим, Головою Ради Міністрів СРСР та Георгадзе, секретарем Президії Верховної Ради. Через свою секретність постанова мала зберігатися в особистій справі. Відтак голова вручив футляр з високою нагородою і побажав Леонідові щастя, після чого його поздоровили Алексєй Ніколаєвіч та Віктор Андреєвіч. Після цієї короткої урочистості голова комітету запросив усіх сісти за стіл і попросив Леоніда розповісти про справу Заремби, починаючи від його появи на роттердамському цвинтарі. А про саме вбивство він хотів почути всі подробиці, так що Леонід навіть нарисував ескіз під'їзду і вказав на ньому, де стояв він, а де Заремба. Тоді слово знову взяв голова і розповів про нелегке, але почесне завдання, яке чекає на Леоніда після закінчення спецперепідготовки та мовних курсів. І тут Леонід наважився завести розмову про Гедвіг.
— Вона походить з робітничої сім'ї, сама теж працює і є симпатиком соціалістичних ідей.
— Але хіба в Москві мало вродливих дівчат, товаришу? Чому тоді чужоземка?
Леонід глянув на голову, намагаючись угадати, які думки рояться в його голові. Так уже склалося, що тривалий час він жив не в Москві, а в Берліні, де й познайомився зі своєю дівчиною, яку і покохав. Знала вона його тільки як Ганса Фагеля, як перекладача ДІА, проте він не сумнівався в тому, що вона не кине його, коли дізнається, хто він такий насправді. Якщо доведеться на довший час залишитися в Москві, то хотів би з нею одружитися. Він уже говорив про це з товаришами в Карлсгорсті, власне тоді вперше і було обмірковано значення такого кроку для його подальшої служби. Для роботи на Заході йому було б легше укорінитися там з дружиною-німкенею. Товариш генерал і порадив йому обговорити це в Москві. Він пішов на ва-банк, якщо його задум провалиться, то йому кінець. Все було брехнею. І про Гедвіґ, яка була симпатиком соціалістичних ідей, і про те, що вона не мала би нічого проти співробітництва з КДБ, і про генерала, який позитивно поставився до його плану. Перший-ліпший запит до Карлсгорста не лишив би каменя на камені від його оповідання. Але голова тільки глянув на Алексєя Ніколаєвіча і сказав: «Ну що ж, товариші, якщо з цією дівчиною все гаразд, то ми не маємо права відмовити. Ми ж не можемо приймати дискримінаційні рішення стосовно до наших друзів з країн народної демократії». Тоді він глянув на Леоніда і промовив: «Якщо ця дівчина виявиться політично зрілою готовою допомагати у майбутній вашій роботі, то можете, як на мене, з нею одружитися».
— Геді, — почав він обережно, — мушу багато дечого тобі розповісти. Боюсь, що ти будеш шокована. Тільки пообіцяй мені, що даси мені виговоритися, перш ніж приймеш якесь рішення.
Вона підвела погляд і лише кивнула головою. Обличчя її стало напруженим, очі наповнилися страхом. Обоє сиділи в її кімнатці, вона на краю ліжка, він на єдиному стільці. Їй хотілося, щоб він сів поруч із нею, а не на це тверде дерев'яне сидіння, на яке вона вночі вішала свій одяг. Та він не захотів, і тут вона одразу зрозуміла, що розмова буде серйозною. Перш ніж розпочати, Леонід відвів свій погляд і втупився на електричний обігрівач, який вона щойно ввімкнула.
— Хочу тобі сказати, — почав він нервово, — я не той, за кого себе видаю. Мене звати не Ганс Фагель, я не перекладач і не німець. Я не маю права розповідати тобі про це, не маю поки що, але вважаю, що ти повинна знати про це...Я співробітник радянської секретної служби.
— Тільки не це! — злякано вигукнула вона, ніби намагаючись заперечити правду.
Він хотів був викласти все поступово, якось її підготувати, але всі заздалегідь обдумані слова випали йому з пам'яті, і правда вийшла наяв, неждано-негадано. Леонід глянув на Гедвіг і побачив, як вона сполотніла і затремтіла. Вона чекала усього, чого завгодно, тільки не цього.
— Ти що... росіянин? — нарешті відважилась вона, коли Леонід замовк. В її враз охриплому голосі він почув повне спантеличення, зневіру, відразу і пригніченість водночас.
— Ні, я українець, і звати мене Леонідом... Леонідом Свободою. Тільки не подумай, що я добровільно став тим, ким є. Ще коли був студентом у Львові, мене якось піймали без квитка в поїзді. Ми робили це частенько, бракувало грошей, і, окрім цього, це вважалося свого роду бравадою. Через це я почав мати справу з поліцією, яка з'ясувала, що мої родичі мали антиросійські і антикомуністичні настрої. Якщо захочеш, то розповім тобі колись про це детальніше. Те, що було поліції відоме, було достатнім, щоб засадити всіх нас, батька і матір, моїх двох старших сестер і мене, за грати або вислати до Сибіру. Щоб їх і себе врятувати, був лише один вихід: співпраця з таємною поліцією. Здавалося, що вони небагато від мене вимагатимуть, а коли я виконаю їхнє доручення, то зможу продовжити навчання, а родина буде в безпеці. Мені було всього дев'ятнадцять...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замах (Щось краще за смерть)», після закриття браузера.