Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

на сіннику десь на островах. На стільці біля моїх дверей сидів доглядальник, той самий червонолиций кирпатий чоловік, який прийшов мені на допомогу в першу мою ніч у Домах. Коли я запитав його ім'я, він сказав, що можу називати його Орду, що означає «Жолудь». Одного разу, коли я лежав, знесилений, і спостерігав, як він прибирає з підлоги моє блювотиння, я запитав його, чи вірить він в ангелів. Він кинув ганчірку у відро, не дивлячись на мене. — Принесу вам імбирного чаю, — ото й усе, що сказав.

Я писав листа за листом Жерцю Каменя, пояснюючи свої обставини і просячи про милосердя. Я писав Тіалон, просячи її повернутися. Орду дбав про те, щоб мої писання потрапляли до адресатів; він був чесною людиною; він щиро пообіцяв мені, що жоден мій лист ніколи не потрапить на материк. Ні жрець, ні його донька не відповіли на мої листи, але я продовжував писати їх, бо це заняття не давало моєму розуму знову й знову повертатися до диких думок: як би то увігнати олівець собі в зап'ясток. Я кружляв по кімнаті босоніж, зі сплутаним волоссям, в отому своєму позиченому одязі, і будував логіку, сперечаючись з власною тонкою тінню.

У деякі ночі ангел не приходила, і я спав, аж поки Орду не відчиняв двері й не кликав мене. Через деякий час тільки такі ранки могли змусити мене заплакати. Загартувавшись у протистоянні стражданню, я не мав захисту проти звичайного денного світла. Закривав обличчя руками і ридав.

Єдине, що могло мене тоді заспокоїти, — це двоколірна копія Роману Долини. Відлущена позолота на корінці, ілюстрації-дереворити. Фелхамі Рятується Втечею з Фортеці Біл. Король Зустрічає Лева. Грива зображеної істоти має насичений рожевий колір і симетрична, як колесо. Я заповзав у цю історію, занурювався в зациклений і формальний сюжет, де зимові битви і магічні перетворення, де відьма Бродліан під личиною слимака крилася у лісі в оточенні чотирьох білих свиней, де Фелхамі, вбитий, простягся на ложі з духмяної рути. Довго він їхав, і впала темрява, і місяць був йому товаришем. Рядки, що пробули незмінними усі вісімсот років, зодягнені в усю їх благородну ясність.

Аж ось одного разу з книжки випала картка, а на ній невідомою мені рукою було написано послання, що складалося з одного рядка. В ньому говорилося: «Чекай нас опівночі».

Глава десята
Опівночі в Скляному Лісі

Я прокинувся від звуку шипіння.

Сів, вчепившись руками в матрац, всі м'язи нап’яті — готуються протистояти привиду. Але привида не було. Замість нього перед моїми очима постав прикритий заслінками ліхтар, що відкидав вузький промінь світла кольору міді.

Я міг розгледіти лише пальці, які тримали світло, а за ними — тінь у плащі.

Постать кинула щось на мій матрац. Прошепотіла:

— Надінь це.

Я обмацав те, що впало поруч: штани, туніка, пара тканих капців.

— Хто ти?

Відвідувач підняв ліхтар, щоб показати мені своє лице. Його очі залишилися в тіні, але посмішка була вельми приємна.

— Друг, — прошелестів його видих. — Твій друг. І Богині Авалеї друг.

Я більше нічого не питав, а заходився якомога швидше одягатися в темряві.

Закінчивши з одяганням, я встав, і незнайомець наблизив губи до мого вуха, для чого йому довелося трохи нахилитись, бо, як і більшість олондрійців, він був вищий за мене.

— Йди за мною. Не кажи нічого, поки я не дозволю.

— Речі забрати з собою?

Він коротко стиснув мені плече:

— Не сьогодні.

Я пішов за ним. У галереї вздовж стіни тягся ряд малих нічних ламп, тьмавих, немов світляки. На стільці з прямою спинкою сидів і чував Орду. Я зупинився, але мій супутник взяв мене за руку і потяг за собою, пробурмотівши під носом:

— Все добре.

Доглядальник відвів очі. Раптом мені пригадалося, що він не відповів, коли я запитав його про ангелів, отож я зрозумів, що це він міг покласти картку з незнайомим почерком мені у книжку. Ця думка вразила мене, наче вікно, що відкрилося у цілком темному домі.

Мій поводир перевів мене загальною кімнатою, туманний промінь його ліхтаря ковзнув понад низькими рядами порожніх кушеток. Ми пішли коридором до дверей, але не до тих, що вели в сад, а до інших — до виходу в Святе Місто. Вони були відчинені. Ми прослизнули крізь них, немов примхливий протяг. Поводир прикрив двері за нами, але не дозволив їм заклацнутися — щоб вони лише виглядали зачиненими. Далі ми піднялися на один прогін неосвітлених сходів і вийшли на місток, де нас зустріло нічне повітря з пахощами ясмину.

Мій компаньйон відкинув капюшон з обличчя.

— О!

Він обернувся до мене й посміхнувся, відслонивши свій ліхтар так, щоб світло розлилося між нами. А тоді простяг мені руку для привітання.

— Мирос Сінидрейський, — представився він. — Вельможа, що впав у немилість, тимчасовий камердинер і рафінований нероба.

Я потис йому руку.

— Джевік Тіомський.

— Іноземець, чи не так? — сказав він, піднімаючи ліхтар і вдивляючись у моє обличчя. — Якийсь ти виснажений. Що вони з тобою робили в тих своїх Домах? Геть замучений.

Я озирнувся.

— Що робили? Замкнули. А ми що, не підемо далі?

Мирос зайшовся голосним сміхом.

— Вай! — лайнувся він. — Дякую, що нагадав мені