Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Я розгубився, не знаючи, як до нього ставитися: оте смішкування, і нечесані кучері, і властиве його манері поєднання обережності й шалапутства… Але його бадьорість була мені такою ж відрадою, як свіжий вітерець на цьому відкритому містку, а жриця Авалеї, наскільки я знав, була ворогом Жерця Каменю.

— Буду радий завітати, — відповів я.

Він поплескав мене по плечу.

— От і чудово. З формальностями покінчено. Нам туди — але не підходь надто близько до краю. Попереджаю: поруччя зроблені, скоріш за все, ще у часи поклоніння молоку, а гримнутися звідси в сад — то кепська пригода.

Ми рушили крізь нічний палац. Перетинали мости, переходили зали, де розфарбовані статуї у світлі Миросового ліхтаря виглядали переляканими, наче ми заставали їх за чимось забороненим, коєним в темряві. Іноді ми надибували вартових, які дрімали собі на сходових прогонах, спираючись на списи, або втомленим кроком ходили за бійницями мурів. Жоден з них не зупинив нас, аби запитати, що ми тут робимо. З деякими з них Мирос обмінювався пакунками або тютюном, а одного разу навіть пляшечкою тейви; але навзамін він отримував, здавалося, стільки ж подарунків, скільки давав, отож ритуал виглядав радше як таємна форма ввічливості, аніж підкуп. Ніч була прохолодна й свіжа, і терасами гуляв вітер — куйовдив мені волосся, розносив пахощі нічних квітів. Поміж вежами, там, де світилися вікна або горіли лампи у підвісних садах, кажани закладали стрункі й точні віражі, видні проти світла. Ми проходили повз стіни плюща, що повнився шерехами, і врешті зайшли у шпичасту вхідну арку. В залах, що лежали за нею, моє почуття напрямку зрадило мене. Лиш одне я знав — що ми минали цілий шерег величезних мовчазних просторів, і тільки світло лампи ковзало фресками й золоченими підлогами.

Насамкінець дісталися до внутрішнього саду; його гілки купалися у місячному сяйві. Єдиним звуком тут було крапання схованої від ока води, і рудувате світіння ліхтаря здавалося нетактовним, майже здатним розбудити зі сну тутешні мутовчасті квіти. Поки ми просувалися вузькою стежкою, викладеною кахлями, воскове листя рододендронів не раз торкалося мого волосся в цьому духмяному мороці. В кінці цих рукотворних джунглів були двері з темного дерева в оточенні світильників у формі тюльпанів, і Мирос відчинив їх переді мною з поклоном.

— Ось ми й прийшли.

Я пройшов повз нього у передпокій. Відразу біля входу стояв стіл із запаленою лампою, яку вартував геть старий немічний челядник з ріденьким срібним волоссям, що звисало йому на плечі. Він подивився на мене із сумнівом, але відразу втратив інтерес і заходився перебирати кокарди, що звисали з його камзола. Мирос привітався з ним, явно не очікуючи на відповідь, залишив свій ліхтар на столі й повісив плащ.

У наступній за передпокоєм залі ніч було подолано й забуто. Цілі грона ламп розсівали світло, яке вправно імітувало сонячне сяйво; лампи ті, захищені склом у формі цибулини, стриміли з запашного клубка квітучих виноградних лоз, що їх терпляче спонукали рости по усій стелі. Це шатро темно-зелених живих форм плавно розчинялося в рослинності, що вкривала стіни, звивалась поміж гілок дерев, які росли у горщиках, дерев, що блищали витонченим життям, та незабаром я спостеріг, що воно зовсім не було життям: ми увійшли в ліс кольорового скла. Як тільки десь тріпотіло пташине крило, у відповідь довкола нього дзвеніли квіти. Ми перетнули міст над мініатюрним каналом, в якому аж ряхтіло від коропів. У салоні, що крився за каналом, групи людей сиділи або лежали на канапах, а довкола них соталися сміх, цигарковий дим та звуки лютні.

Ми підійшли до них; запанувала тиша, погляди звернулися на мене. Обличчя цих людей мали гордовитий і незворушний вираз, деякі були красиво нафарбовані. Я став на коліна перед ними. Відтак чийсь голос промовив: — Встань, любий хлопче! — і я, ще не підвівши голови, вже знав, що це був голос жінки на рожевій канапі. Прегарна, приголомшлива, вона вже засліпила мене своїми грудьми, майже повністю оголеними, обрамленими чорним шовком, немов у рамі вікна. Їй було, либонь, років сорок; округлу напудровану шию оперізували діаманти й агати. Вузькі очі застигли на мармуровому обличчі.

Я підвівся, і вона простягла руку. Я ступив уперед і потис її напахчену долоню. Кучері її броньованої зачіски блищали, наче полаковані.

— Ласкаво просимо, дорогий хлопче, — промовила вона глибоким голосом, не усміхаючись. — Я — Верховна Жриця. Можеш поцілувати мій шаль.

Верховна Жриця Авалеї була на Благословенному Острові бранкою. Вона не бувала на материку вже більше десяти років. Тим не менш, підтримувала представницький, ба навіть розкішний салон, в якому розважалися гості з родовитих сімей, які все ще підтримували її ослаблий культ. Вона приносила жертви богині на одному зі схилів Острова; у святкові дні їй дозволялося використовувати танцювальну залу Вежі Дзеркал. Її шаль був зроблений із шовку настільки рідкісного, що створював враження масивного, немов живого. Коли я притис його до вуст, він залишив по собі аромат морви.

— Сідай, — запросила вона.

Я потонув у жовтій оббивці крісла, на яке вона вказала. Нелегко було витримувати її розумний, дещо хтивий погляд. Вона промовила повільним, лунким голосом, і кожне її слово було вагомим, наче камінь, що падає у воду: — Тут ти у безпеці, дитино моя. Не бійся. Хто-небудь, принесіть йому напій.

Похмура дівчина вийшла з декоративного лісу і, наблизившись, опустила мені в долоні предмет, виготовлений зі скла й срібної філіграні.

— Дякую, — сказав я, обережно приймаючи його. Це було щось на зразок лампи, з круглим черевцем і чотирма срібними ніжками. Кілька подібних «ламп» стояло на низькому столику посеред кола гостей; з кожної стирчала вигнута рурка зі скла.