Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Пив коли-небудь раніше лос? — запитала Верховна Жриця.

Я заперечливо похитав головою.

— Який ти щасливий, що скуштуєш його вперше! Отакий він, привілей молодості!

Навпроти мене сиділа худа, як дротик, молода пані з голодним виразом обличчя; її спідниці були прикрашені павичевим пір’ям, що мало коштувати щонайменше цілий маєток. Вона взяла зі столу одне з тих барилець, вклала рурку до вуст і заходилася смоктати, підморгнувши мені фарбованим оком. Стовпчик золотистої рідини наповнив рурку. Я пішов за її прикладом і зробив обережний ковток з врученого мені барильця. Язик занурився в густу, солодку й міцну персикову настоянку, що її олондрійська аристократія вживає як відновлювальний та відсвіжний напій. Ії аромат і вогняна консистенція перевищували всяку міру: в мене склалося враження, наче я п’ю нерозведені парфуми. Однак, коли минулася коротка хвиля нудоти, мої судини наповнилися енергією. Я вдруге подякував Верховній Жриці, і вона навіть злегка реготнула, ледь розтуливши губи, при тому що досі ще жодного разу не посміхнулася.

Кімната розпливалася, підточена дією лосу. Лютніст знову взяв свій інструмент, і липке повітря наповнилося сумними звуками, а гості поринули в розмови, жартували й попивали свої напої, занадто ввічливі або занадто пихаті, аби помічати мою присутність. Пані, яка допіру допомогла мені з напоєм, била себе рукою в пласкі груди так, що аж їй бряжчали золоті браслети, і супроводила це заняття серією безпорадних вигуків; обіч неї якийсь чудного вигляду чоловік, молодий, але з колючим мертвотно-білим волоссям, щось оповідав, щоразу перериваючи себе презирливим знизуванням плечима. Ще один юнак намагався підпалити свій черевик; інший, розчервонілий красень, лежав на підлозі, а голова його спочивала на тілі гончака. Злодійкувата мавпа згорнулася калачиком на колінах фарбованої позолотою красуні, й та своїми доглянутими відбіленими нігтями чухала хитрій тваринці вуха. Були серед гостей стрункий придворний, одягнений у шовк персикової барви, і пані середнього віку з пучками фіалок над вухами, чиї щоки з кожним випитим ковтком лосу щораз більше обвисали. Серед слуг, що сиділи на підлозі, я помітив ніссіанську рабиню фатальної краси; вона тулилася щокою до руки, простягненої на порожньому кріслі.

Таємницю того незайнятого крісла викрила радше пауза, що раптом настала посеред шуму, аніж якийсь спеціальний знак. Уся зібрана в кімнаті компанія, як один, захотіла набрати дихання, ще й лютня замовкла, щоправда, лише на мить, роблячи стрибок між двома нотами. Коли цей момент минув, музика й сміх поновилися, але я встиг побачити його — мовчазну постать, яка стояла поза колом зібраних, спиною до нас; одну руку він заклав за спину, і рука ця аж по кісточки тонула в пінному мереживі, що лилося з темного рукава. Він нахилився, аби погодувати мавпу, що сиділа серед листя тюльпанового дерева, обтяженого скляними квітами фуксії. Могло здатися, що він був там завжди — на непевній території удекорованої галявини.

А потім він обернувся, і якась лиха випадковість у поєднанні з випарами лоса змусили мене повірити, що я упізнав його. Те, яким способом він повернувся до мене, його дикий рот, його занурений у себе погляд упевнили мене, що я бачу перед собою кестеньїйського танцюриста з Бейна. Шок струснув усе моє єство, мені забракло повітря, шкіра вкрилася потом; уявив собі, що бачу його таким, яким він був у борделі, в усій його жорстокій красі й ореолі божевілля, — якимось чином перенесеним до цієї вишуканої оселі, повної аристократів. У наступний момент жахлива подібність розчинилася, і я знову зміг дихати, коли зодягнена у темне постать рушила і приєдналася до кола, позбувшись схожості з танцюристом, за винятком певної чистоти рис, неперевершеної витонченості й імпозантного зросту.

Він з розгону сів у оббите оксамитом крісло й запалив цигарку. І в ту ж мить опинився під перехресним вогнем поглядів — йому пускали бісики й шепотілися: загальна розмова зів'яла, і в кімнату закралася майже невловна нудьга, що псувала притаманну салонові атмосферу зачарованої скрині зі скарбами. Молодий чоловік, винуватець того збурення, відкинувся у кріслі. Він дедалі менше скидався на того танцюриста, котрий мене так збентежив: його волосся через надмірну довжину було зав'язане на шиї у вузол; голову вінчала чорна ярмулка, а кругле скельце в правому оці робило його схожим на ювеліра або молодого писаря. Він робив враження зарозумілого, старанного, трохи розпусного юнака, родовитого і давно звиклого до виявів покори. Та все ж було дещо, що споріднювало його з кестеньїйським танцюристом: магнетизм, що полягав у поєднанні краси і натяку на загрозу.

— Почастунок! — проголосила Верховна Жриця своїм темним дрімотним голосом. Четверо служниць підвелися й розтанули в лісі. Жриця випросталася; світло замерехтіло на її пишних грудях, а погляд прикипів до дивного юнака в чорній ярмулці. Служниці повернулися з візком, і присутні вигуками вдячності привітали все те, що було привезено на ньому: вежі зацукрених плодів маракуйї, відварені у вині груші, наколені на пагінці перцевої м’яти шматочки консервованого імбиру, а ще маленькі лебеді, вирізьблені з білого шоколаду. Ця пожива розсіяла морок, що запанував було з появою знудженого незнайомця. До неї подали інше вино, солодке й червоне, розлите в крихітні золоті келишки й посипане пелюстками ясмину, а відтак запропонували гарячий напій з какао-бобів. Під впливом цих вишуканих солодощів гості ще безоглядніше віддавалися веселощам, піднімалися зі своїх крісел і переходили з місця на місце, щоразу прилаштовуючи собі на колінах скляні тарілочки і розмахуючи маленькими виделками з налиплими білими крупинками збитих вершків. Нарешті вони й до мене почали звертатися з розмовами і хвалили мене за мою олондрійську. Я вивчив нове слово на означення посудини для лоса: алосья. Біловолосий юнак підійшов і сів на бильце мого крісла, і я розповів йому про острів Дженнет, що є найбільшим у світі виробником шоколаду.

І саме коли ми пили шоколад, жриця раптом оголосила: — Досить! — і гості, все ще сміючись і розмовляючи, підвелися, взяли свої паруючі філіжанки і пішли через ліс до виходу; пані пищали, коли їхнє волосся чіплялося за скляні бруньки. Служниці йшли слідом. Лютніст випростав свої пружні ноги, підняв подушку, на якій досі сидів, і теж пішов із самовпевненістю того, хто заробляє собі на життя власним вмінням. Незабаром нас залишилося п'ятеро: Верховна Жриця, Мирос, придворний у шовку персикової