Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Під цим кутом зору Португалію можна вважати країною відносно безпроблемною. Її політична єдність оформилася ще у ХІІІ столітті, раніше, ніж у будь-якій іншій сучасній європейській країні, а внаслідок колонізації південних територій, звільнених нарешті від арабів, вона змогла досягти завидної етнічної однорідності. Це своєю чергою дало своє­часний поштовх, здатний об’єднати всі сили заради іншої мети, яка виходила за межі наявної реальності. Це дозволило певним сферам із найвищим рівнем абстракції та стандартизації поступитися на першому плані конкретним та індивідуальним ситуаціям (коли, як то кажуть, «не бачити ліса за деревами»), використати «життєвий практицизм» та «дотримання природних законів», настільки притаманних португальцям протягом всієї їхньої історії.

З іншого боку, це пояснює, як природний консерватизм, своєрідна «недбалість» могли у португальців безліч разів накладатися на амбіційні плани побудови майбутнього, підпо­рядкування історичного процесу суворим законам, ухваленим через мотиви, вищі за людські можливості. Поза сумнівом, у них залишалось укорінене в серцях бажання збагатитися, бажання, продиктоване майже потойбіч­ною могутньою силою. На осудливу критику Паоло Джовіо[238], який звинуватив португальців у прагненні наживи та браку делікатності під час торгівлі спеціями, гуманіст Даміан ді Ґойш міг зауважити, що прибутки від товару були необхідними для покриття витрат на непередбачені війни, які дозволяли поширювати католицьку віру. І якщо й зустрічалися зловживання, то винні у них були торговці, ці крикливі торгаші, яким не писаний майже жоден закон, крім такого, котрий сприяє їхній жазі збагачення.

Але ця милосердна поступка не заважала тому, що принаймні у заморських володіннях Португалії, якщо й не у власне метрополії, спостерігалося поступове послаблення позицій католицизму. Повністю залежна від цивільної влади, католицька церква, зокрема у Бразилії, мала прилаштовуватися до мінливих обставин. Через це керівництво Ордену єзуїтів, насамперед після того, як у 1551 році його святість папа Юлій ІІІ[239] у буллі Praeclara calissimi[240] підтвердив його підпорядкування королям Португалії, які брали під своє заступництво всі нові землі, практично на свій розсуд здійснювало у Бразилії церковну владу. Португальські монархи пропонували кандидатів на посаду єпископів і призначали їх після папського затвердження, стягували десятину на потреби церкви та засновували різноманітні релігійні установи власним коштом відповідно до своїх негайних потреб. Отже, церква перетворилася на ще одну звичайну гілку влади, на відділ мирської адміністрації або ж, за словами отця Джуліо Марії[241], на instrumentum regni[242].

Із подібною ситуацією, найімовірніше, пов’язаний той факт, що наші священики доволі часто виступали як супротивники суспільної дисципліни та поваги до законних властей (ідеться про славнозвісний «лібералізм» бразильських служителів церкви давніх часів). Як корпоративна структура, церква могла бути союзником і навіть вірним пособником цивільної влади, коли йшлося про стримання певного невдоволення населення. Проте священик особисто постійно перебував у опозиції до влади. Причому не лише протягом колоніального періоду, а й за часів імперії, яка зберігала традиції патронату, а постійні втручання влади до справ церкви призводили до того, що в лавах духовенства незмінно зріли настрої внутрішнього спротиву світській владі.

Ці настрої відбились у тексті колективного пасторського послання бразильських єпископів у березні 1890 року, яке перетворилося на майже щире вітання республіканського устрою, впровадженому за чотири місяці до того. Утім, священнослужителі у принципі не могли підтримати ідею відокремлення церкви від держави. У зазначеному документі висміювалися державні міністри, які наказували єпископам додержуватися канонів Трентського собору в своїх парафіях, які забороняли вихід з єпархії без дозволу уряду під страхом оголошення про появу вакантної посади та призначення його наступника органами цивільної влади; які вимагали затвердження світськими властями підручників із теології, за якими мали навчатися учні семінарій; які забороняли звичайним орденам приймати послушників; які відмовляли вікаріям у праві вимагати ослінчик для богослужінь; які встановлювали, кому належить призначати церковних старост. Що ж до наслідків того, що тимчасова й минуща світська влада назначала себе вищою та остаточною, у пасторському посланні зазначено: «Це був такий захист, який душив нас усіх».

Можна додати, що ситуація, за якої всі поспіль священики та миряни підпорядковувались одній і тій самій владі, яка інколи буває капризною та деспотичною, аж ніяк не сприяла зростанню впливовості церкви та певним чином і впливовості християнських чеснот під час формування бразильського суспільства. Погані пастирі, тобто недбалі, жадібні та розбещені, ніколи не були чимось винятковим у нашому колоніальному середовищі. А ті, хто намагався протистояти загальному розслабленню, ледь могли віднайти для