Читати книгу - "Тіні наших побачень"

Як ви встигли зрозуміти, цій новелі геть не притаманна впорядкованість. Точніше, вона відчувається, коли я просто згадую якийсь епізод. Взагалі я зрозумів, що в людській амбітності найкращим рішенням буде поступовість поставлених завдань. Коли одна мета змінюється іншою, інакше нас банально вбиває тиск усіх наших бажань. Життя — це логічне поєднання періодів активності та відпочинку. Зрештою, воно нам дається в користування — не назавжди, тому його треба проживати, а не аналізувати.

Цього мене навчив Мирон. Сусід моєї бабусі, до якої я приїжджав щоліта. Основним його заняттям було ремонтувати будь-яку техніку в колгоспі. Однак активна життєва позиція змушувала брати на себе чимало інших важливих суспільних завдань. А саме: Мирон виготовляв ножі, возив будматеріали та міндобрива з Польщі, майстрував сувеніри з дерева, а у вільний час (як він це говорив) копав біля себе рів — хотів зробити домашній басейн. Написаний вище текст позбавлений навіть мінімальної долі іронії, якщо комусь він здався комічним. Я хотів донести, що ці справи можна було спокійно розділити на трьох людей, і ті не впоралися б.

— А коли ж тоді жити? Ви ж світу за цією роботою не бачите, — сказав я йому, коли трішки підріс.

— Зайнятість — це добре, — відповів він мені. — Не думаєш про погане і нічого дурного не чиниш. Немає в роботі нічого страшного. Гірше, коли ти настільки вільний, що не знаєш, як цьому зарадити...

Пізніше я неодноразово погоджувався з останньою фразою.

Мені завжди здавалось, що найбожевільніші у світі речі вчиняють найбільші боягузи. Страх — найсильніший мотиватор до вчинків. Страх живе у твоїй голові, і немає інших відображень. Він підкрадається поволі, і що далі від нього втікаєш, то ближче підпускаєш до себе. З кожним кроком, з кожною думкою він ближче і ближче, він не дає дихати, не дозволяє вловити думки, він пожадливий і постійно підганяє тебе. І настає такий момент, коли розумієш, що попереду лише прірва, що втік занадто далеко, щоб повернутись, а страх насувається. Ти відчуваєш голод, спрагу — і стрибаєш. Ти стрибаєш, бо втомився, втомився втікати, втомився боятись. Ти кидаєшся в прірву, бо цей стрибок у безвихідь — єдине спасіння. Ти кидаєшся в прірву — і страх відпускає тебе.

Мене завжди захоплювали люди, які звикли рухатися всупереч. Одразу пригадую історії інвенторів, які розпочинали свої стартапи в гаражах американських провінцій, тріумфи «Бітлз», які змінили перебіг музичної історії, Майкла Джордана чи Ленса Армстронґа, що заперечували закони людського тіла, віддані історії Генрі Форда та Томаса Едісона. Таких ситуацій вдосталь. Мене ж тішило, що таких людей я зустрічав у своєму оточенні.

Наприклад, Роман, який узявся вивчати програмування в тридцять п’ять років, Аня, що присвятила своє життя китаїстиці у солідні сорок сім, та чимало інших «дорослих», які знайшли в собі сміливість та сили нарешті взятися за здійснення колись давно відкладених мрій.

Саме ці люди найбільше мене надихають і запевняють в абсурдності будь-яких упереджень і правил, бо життя, безперечно, не піддається аналізу, не зносить планів, не дає другого шансу. Дні не можна ділити на святкові та буденні, події не потрібно розділяти на важливі та звичайні. Інколи кожна дрібничка може стати причиною великих змін.

У свій вік я вже встиг зрозуміти, що не створю нічого грандіозного, не здобуду світового визнання і навряд чи розвину надздібності. Зрештою, з мене не вийшло ні викладача, ні менеджера з інформаційних технологій, ні підприємця. Тобто всі спроби класифікувати, зафіксувати й нотифікувати мене закінчилися провалом. Я не відмежовувався, не намагався змінитись — я просто перестав на це зважати. Ідеальні обставини податися в письменники, чи не так?

Цікаво спостерігати, як хтось із нас присвячує себе глобальним соціальним проблемам або намагається змінити бодай маленькі речі, дехто гониться за світовою владою чи просто старається стати багатшим. Немає значення, чи фокусувати себе на особистому розвитку, суспільній співпраці, сімейних інститутах, успіху в очах оточення або гедоністичному самовдоволенні. Усіх у своїй природі різних людей єднає одне бажання — кожен хоче бути рівним. Рівним у ставленні до себе.

Ця історія сталася давно. Я пам’ятаю день — четвер. Я завжди четвергами винаймав човен і катався морем. Я був надто далеко, щоб чимось зарадити, але досить близько, щоб побачити цю картину. Декілька хлопців били одного малого хлопчака на узбережжі. Той зносив удари, падав, спинався і знову ж падав. Логічно було кричати про допомогу, втекти не озираючись або ж просто безнадійно лежати. Він цього не робив. Він укотре підводився і знову падав. Побачене змусило мене зрозуміти: коли ти залишаєшся наодинці — не варто думати, де знайти поміч, потрібно знаходити сили в собі. Йому подали руку тільки тоді, коли його штани були геть обшарпані, а на обличчі не залишилось не вкритого синцем місця. І знаєте що? Він був щасливий. Він став «своїм хлопцем».

Я часто вважав себе слабкою людиною, але завжди вдавався до таких учинків, на які мої сильні друзі ніколи б не наважилися. Таким чином я боровся зі своєю невпевненістю. Я не ідеальний, не хочу нікого вводити в оману, але, можливо, через свої помилки я і маю право говорити.

Ставити собі запитання. Шукати відповіді. Змінювати погляди, вивчати себе і навчитися сприймати. Зрозуміти, що в житті не буває ідеальних обставин, і ти ніколи не будеш до чогось стовідсотково готовим. Плани частіше корегуються, аніж збуваються. Незавершені справи інколи потрібно такими залишати, а натомість брати те, що дається в даний момент, хоч і здається невчасним.

У житті інколи можна впіймати ті рідкі та раптові моменти просвітлення, коли калейдоскоп усіх подій, облич і безсенсовних пробуджень зрештою сходиться в зрозумілу картину, і ти намагаєшся вловити і запам’ятати всі настанови. І тоді все зникає. А ти більше не знаєш, чи знову хочеш досягнути розуміння, чи простіше залишатися в невагомості, де кожен сам має право обирати, як боротися зі своїми психічними розладами. Я, для прикладу, періодично пишу, періодично закохуюсь, періодично змінюю країни!

Ми цікаві у своїх відмінностях. Саме тому цікаві і одні одним. Я складно іду на контакт. Рідко заво­джу друзів, часто проводжу час наодинці. Давно кинув боротьбу із суспільством, радше уникаю і не приймаю його. Усе, що ми принесли у світ: доступність, швидкі стосунки, споживацький анархізм та всеохопний цинізм — я засуджую.

І якщо мене тепер звинуватять у моралізмі, тоді дайте мені відповідь — чому за всіх цих благ більшість людей світу самотні?