Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Ходімо, треба поспішати, поки нас не помітили, – прохрипіла та, і вони попрямували до знайомого під’їзду.

Попереду швидким кроком поспішала Маруся, щохвилини озираючись.

– Як там? Безпечно? – прошептала Ганна Дмитрівна.

– Зараз усе побачиш, – холодно відповіла Маруся.

Парочка опинилась у квартирі. Приємні теплі пахощі вмить огорнули Вітко – у неї навіть голова пішла обертом. Дім. Її рідній дім. Місце, у яке вона вросла корінням душі, проникла гілочками нервів у цегляні стіни, об’єдналась імпульсами, які йшли по цегляній кладці до її мозку. Вона – це дім. Дім – це вона.

Ганна Дмитрівна на секунду затрималась. Розгублено роззирнулася.

– А як же більшовики? Вони ж були тут?

– Вони й зараз тут.

– Як же так?

– Та ось як!

Маруся зловісно посміхнулась і пішла до спальні, де раніше мешкав Морозов. Ганна Дмитрівна хотіла була спитати, де ж цей шалений підсотенний зараз – чи живий він, але вирішила розсудливо промовчати, бо мудрість опирається марнослівству. Тому вона пройшла слідом за Маруською, і перед нею постало таке видовище: на ліжку лежав голий червоноармієць і сором’язливо стискав коліна, прикриваючи своє чоловіче єство. Він був надзвичайно худим, руки прив’язані до залізної спинки ліжка. Його жовте тіло звивалося, з кожним рухом кістки випирали під тонкою шкірою. Боєць мугикав – кляп дозволяв йому лише невиразно хрипіти.

– Ось він! Визволитель у класовій боротьбі. Лежить у всій красі! Земля селянам, заводи робітникам, а хвойдам клієнти? Такий ваш лозунг? – Маруся тяжко виматюкалась, із ненавистю позираючи на хлопця. Але той тільки кректав, сопів і смикався, ніби в танці.

– А раптом він вирветься і про все доповість червоним? – Ганна Дмитрівна перелякано подивилась на подругу.

– Що доповість? Що баба його подужала, роздягнула і зв’язала? Нічого він не доповість, бо будуть з нього насміхатися протягом усієї служби! Та й ми підемо собі зараз, шкоди йому не завдамо. Зрозумів? – гаркнула Маруська й, почувши мугикання, теж задоволено гмукнула.

Жінки вийшли у передпокій, звідти короткий коридор вів у спальню матінки. Ганна Дмитрівна затремтіла, їй привиділася страшна картина: покійна матір, розпластана на постелі. Зупинившись на мить, вона відчинила двері й увійшла в кімнату. На дерев’яному ліжку лежало старече тіло – горбок, прикритий пуховою ковдрою. На тумбі тліла керосинова лампа – світло-коричневий потік лився від неї в темряву, як струмок посеред чорних пагорбів. Жодного руху не було. «Запізнилась!» – подумала Ганна Дмитрівна, але нічого не сказала. Як же так! Адже тільки й треба було, що залишатись їй удома, не виходити нікуди, і всі були б живі й спокійні. Це вона у всьому винна – легковажність її вчинків, злочинна забудькуватість, її необережність погубила всіх. «Спізнилась я навічно», – знову подумала Ганна Дмитрівна. Що в неї залишилось у світі, і чим вона володіла? Усе зникло. Лишилась лише порожнеча.

У нападі відчаю жінка сіла на ліжко. І тут горбок зарухався, й хворобливий протяжний стогін почувся з-під пухової ковдри. Ганна Дмитрівна ошелешено видихнула, кинулась до лампи й підкрутила ґніт – лампа засяяла яскравіше. Матінка в ліжку сонно кліпала очима. Старенька не розуміла, що відбувається, але поступово каламутні старечі потоки в її свідомості приходили в рух, протікаючи по звивинах, ніби в пошуках загубленої пам’яті. Пливучи за якоюсь невідомою для багатьох течією, вона прийшла до тями, підняла висохлу кістляву руку, бажаючи доторкнутися до того, хто стояв перед нею.

– Ганнусю! Ганнусю! Донечко моя… Моя… – глухо прошепотіла вона.

Ганна Дмитрівна приглушено заголосила, і її голос вплітався в материне шепотіння.

– Донечко… Моя… Ганнусю… Моя…

Вона кинулась до матінки й обійняла її сухе, легке старече тіло. Бодай раз доторкнувшись до нього, людина назавжди закарбовує в пам’яті запах старості. Обнімала й торкалась її голови. Цілувала в лоба. Мати й донька сплелися в єдине ціле.

А на порозі безмовно стояла Маруська. Її нерухоме обличчя ніби закам’яніло або було вилите зі свинцю, і здавалося, що для найменшого поруху треба докласти титанічних зусиль. Кутики її губ були як завжди міцно стиснуті, не допускаючи слів і зітхань. Але те єдине, що не могла контролювати Маруся на своєму обличчі, виявилося живим – очі наповнилися солоною вологою, яка, перехлюпуючись крізь заслону вій, струменіла донизу. Маруся плакала.

Павло Гаврилович Вітко сидів на рипучому возі, що тягся по тонкому сніговому покривалу, протертому до чорних земляних плям. Охлялий коник помалу перебирав копитами, угрузаючи в ґрунті, який уже починав м’якшати наприкінці лютого. Поруч сидів дід Свирид, похитуючись у такт руху воза і схрестивши пальці, ніби в молитві. Вони рухались уздовж залізничного полотна, що звивалося серед пагорбів і долин, протинало містечка й села, а потім, ніби нанизавши їх на рейки, пробивалося кудись на схід. Ще кілька обозів із військовими тяглись позаду, час від часу вершники проскакували повз них; разів зо два чутно було постріли та гуркотіння гармат. Українська й німецька армії наближались до Києва.

– Ой-ой, що ж це коїться? – раптом зойкнув спросоння дід Свирид, а потім, здригнувшись від власних слів, підскочив і мало не звалився з воза.

– Обережніше, діду, – Павло Гаврилович притримав товариша, а той похитувався, ніби розповніла балерина.

– Ох, щоб ти скис! – продовжував лаятися Свирид.

Усе ще хитаючись, він присів