Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Поруч щось заблищало, і Марик, не піднімаючи голови, привітав чудесного птаха.

— Дивися за сонцем, — вимовив той у відповідь. — Як тільки зайде, не губися. Що перше спаде на думку, те й роби, не бійся.

Птах почав танути на очах у Марика…

А до нього раптом стали долітати слова, які він чув на початку свого шляху.

«Сон… верховним монологом нагороджує, винятком…» Слова, здавалося, заповнювали собою простір, і одне за одним непомітно зникали…

Із заціпеніння Марика вивело поле, що саме гойднулося. Він схопився й поплескав себе по щоках — цей вірш гіпнотизував його! Марик закрив долонями вуха, згадав, що говорив йому птах, і глянув на сонце.

Половина рубінової кулі вже зникла за обрієм. У Марика сильніше забилося серце. «Додому, додому, додому», — у такт поштовхам крові спалахували в голові слова-накази.

Чим більша частина сонця ховалося тим сильніше гойдався простір. Марик був змушений опуститися на коліна, щоб зовсім не впасти. А могутні слова сну все голосніше й голосніше відлунювали в голові. Від сонця залишилася лише вузенька смужка-дуга, коли слова перетворилися у гуркіт грому. Марик повалився на землю. Жах охопив його. Йому здалося, що зараз він зникне назавжди. «Навіщо я поліз за креонієм!» — продовжував він докоряти собі.

І втретє від щирого серця звернувся Марик до Сяйва-Світла за прощенням. Звертання його мало силу — за мить стихія почала стихати: сни, видіння й враження стали впорядкованими. Марик же благоговійно зберігав у собі креонієве сяйво. А потім шум зовсім зник. В абсолютній тиші вихор, продовжуючи кружляти, підхопив Марика і став описувати гігантські кола в сновидіннях.

Марику навіть сподобалося.

Потім кола стали звужуватися. Виходило, ніби Марика затягувало у величезну воронку. Потім наступив момент, коли гігантська карусель припинила своє обертання. Усе завмерло, а потім безвісти зникло. Марик залишився один у непроглядній темряві. Він ні про що не думав. Він тільки бачив у своїй свідомості й своєму серці чарівне сяйво. Через якийсь час Марик відчув, що кудись провалився. Потім його трохи пом’яли, після чого виштовхнули, немов ядро з гармати. І Марик, пролетівши якийсь час незрозуміло в якому вимірі, шльопнувся на щось тверде.

Відкривши очі, він оглянувся. Оглянувся й не повірив своїм очам. Марик обмацав себе й знову обвів поглядом навколишній світ.

— Ура! — заволав він, не пам’ятаючи себе від радості. — Я вдома!!

Але за мить осікся — він не був вдома в буквальному значенні. Поки що він знаходився у самому центрі кратера, над яким пролітав двічі. І за ним, звичайно, стежить уся ця лабораторна банда.

— Як би там не було, — пробурмотів він. — Треба швидше тікати звідси, котися-прокотися.

І він став видиратися нагору по нерівній, але не дуже крутій, стіні.

— Ох ти, — лайнувся Марик побачивши аер. — Я ж про датчик забув, от відразу й засікли!

Аер тим часом уже приземлявся метрах у п’ятдесяти від Марика. Той завмер у нерішучості. Із зупиненої машини на землю зіскочили Марі й Баста.

«От я вас обох камінцем!» — подумав Марко й швиденько підібрав кругляк, який наче спеціально валявся біля ніг.

— Не хвилюйся, Марку! — крикнула йому Марі, побачивши, як озброюється «доброволець». — Цього разу в мене справді гарні новини!

— Спасибі вам, шановна, — відповів Марик. — Я вам завжди вірив і вірю! Спробуйте підійти!

— Це правда, Марку, — знову сказала Марі, і вони з Бастою зупинилися. — Професора і Юлика уже рік немає на планеті.

Марик посміхнувся.

— Тебе не було півроку, хлопче, — хрипким басом повідомив Баста. — За цей час тут відбулися деякі події. Так що давай, підходь, поговоримо по-чесному, без обману!

— Ви мене, напевно, за ідіота тримаєте?

— Басто, у мене вже нервів немає, зроби що-небудь! — звернулася до свого супутника Марі.

— Загалом, так, приятелю, — гаркнув той. — Вибору в тебе однаково немає. Або ти сідаєш в аер, і ми доставляємо тебе в потрібне тобі місце, або… — І він витягнув з-за пояса невеликий металевий ріжок. Марик впізнав цей предмет. Ця штука кілька років тому надійшла на озброєння в спеціальні армійські підрозділи. Небезпечна річ. Вона незрозуміло чим стріляла, але від людини після безшумного пострілу могло взагалі нічого не залишитися.

— Знаєте що, — утомлено відповів Марко, — після того, що я побачив, можна вже не боятися — виміру… Тьфу ти! Того світу. А якщо й пальнете в мене, датчик ваш теж зникне.

— Можеш подавитися цим датчиком, дурило! — крикнула Марі. — Ми тебе вмовляти не будемо. Тобі ж сказали, що за півтора роки багато чого що змінилося!

— Тебе ж дружина чекає, мандрівнику, — серйозно проговорив Баста.

«Вірити — не вірити?» — подумав Марик, для початку витягнув з кишені датчик і з розмаху роздовбав його об камінь.

Баста розсміявся.

— Ну що, підкинути тебе чи сам будеш добиратися? — ледве стримуючи сміх, запитала Марі.

— А що, так можна?