Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

Більше того, Краківський збір 10 лютого 1940 p., в якому, за його словами, взяли участь аж 27 осіб (список їх невідомий до сьогодні, ми знаємо хіба про 14 осіб. – Д. Я.), «не був вернений проти» Мельника, а був проведений виключно тому, що «треба було робити те, чого ніхто не робив, а з чим не можна було довше чекати», а саме – «щоби, відповідно до нової ситуації, прокермувати Організацією, прийняти практичний план цілої діяльності… встановити практично політичну програму». 10 лютого, підсумовує Бандера, «ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений Революційний провід ОУН на ініціятивній нараді відвернувся від кліки в ПУНі та її починів і сам зачав кермувати найістотнішими частинами й галузями діяльності ОУН».

Відповідаючи на рішення Мельника віддати його, Бандеру, під партійний суд, Степан Андрійович написав: «такий суд тільки формально був би наді мною. В дійсності судив би усю погань, що жирує на організмі ОУН». Одним словом, «світ форми тепер валиться. Настає час змісту, час діла. Ходімо разом з ним! Сильні і одні», – такими словами завершує С. Бандера свого листа.[118]

13 серпня голова ПУН оприлюднив свою відповідь. Суть: «я рішив поставити кінець цій внутрішній диверсії. Мойому уповноваженому на терен Генерал-губернаторства доручив я привести згідно з виданими йому інструкціями порядок – засобами, що він їх буде уважати доцільними для привернення суцільності організації, її спаяності й карності».

Відповідь Бандери не забарилася. 17 серпня він підписав лист такого змісту: «Заявляю, що з хвилиною поладнання мериторичних справ внутрішнього конфлікту в ОУН я й підлеглі мені круги ОУН підпорядковуємося полк. Андрієві Мельникові як голові Проводу українських націоналістів, та стоятимемо карно до його диспозиції, признаючи постанови Другого ВЗУНза зобов'язуючі до часу вирішення найближчим Збором українських націоналістів».

Під цим листом натрапляємо на таку примітку: «Полк. Мельник не уважав за можливе на тій площині поладнати конфлікт». 19 серпня полковник Сушко, «Уповноважений» Мельника «на Західні Окраїни», видав «Комунікат», згідно з яким Ґабрусевич, Климишин, Старух, Грицай, Гасин, Турковський, Равлик та Голюк /?/ (так у тексті. – Д. Я.) «за бунт проти вождя, за участь у т. зв. Революційному проводі Організації українських націоналістів, за злочинну, шкідливу, спрямовану на розвал організації діяльність» виключалися з ОУН. Всі члени Організації мали «здержатися від усяких взаємин з ними» та звільнялися від будь-яких «приречень, присяг, зобов'язувань та організаційних зв'язків»[119] з цими особами.

30 серпня «краківська група» у відповідь оприлюднює свій «Комунікат» з 8 пунктів, в якому всі рішення Другого ВЗУН 1939 р. були оголошені «неправомочними», накази та розпорядження ПУН та особисто Мельника – «неважними» та «неправомочними», а «обов'язки тимчасового виконавчого органу ОУН сповняє і підготовку Збору українських націоналістів проведе Провід Організації Українських Націоналістів, що являється еманацією націоналістичного активу під кермою Степана Бандери».

Нарешті, 10 жовтня летючка Краківської екзекутиви ОУН повідомила, що Головний Ревтрибунал виключив Бандеру з ОУН «без права реабілітації», але сам Мельник змінив присуд Трибуналу, залишивши за Бандерою право на цю саму «реабілітацію».[120]

Зиновій Книш (псевдо Богдан Михайлюк, 16.06.1906 – 14.11.1999)

Народився в м. Коломиї в родині вчителів. Випускник Коломийської гімназії та Львівського університету. Доктор права та політичних наук (1930 p.). Член УВО (з 1924 р.) та її Бойової референтури (псевдо: Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький). З 1930 р. – бойовий референт Крайової команди УВО. Учасник установчої конференції ОУН, на якій було створено КЕ ОУН на «матірних» землях (24–25.02.1930 р.) та в «розмежувальній» конференції УВО та КЕ ОУН у Празі (червень 1930 p.). У листопаді 1931 р. заарештований вдруге, засуджений до 8 років тюрми за націоналістичну діяльність. Звільнений по амністії у червні 1936 р. Працював секретарем дирекції «Центросоюзу» у Львові. В липні 1939 року заарештований втретє. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні того самого року. З 1940 p. – член Проводу і секретаріату ПУН (м. Краків). Весною 1940 р. обраний секретарем ПУН, був ключовою фігурою, посередником у зв'язках Мельника та двома іншими членами секретаріату – Олегом Ольжичем, першим секретарем ПУН, відповідальним за організацію «українського проводу» в Києві, та Володимиром Марганцем – керівником ОУН на «Західних Землях України». Брав безпосередню участь в організації похідних груп ОУН. У 1940–1941 pp. – керівник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК). У 1941–1942 pp. – секретар дирекції «Народної торгівлі» у Львові, керівник Калуського (1942 р.) та Золочівського (1943 р.) повітів. З травня 1944 р. – на еміграції: провідник ОУН у Західній Європі, секретар світського відділу місії УГКЦ для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби. З 1949 р. – перший заступник голови ПУН і генерального судді ОУН.