Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

На поміст мав виходити торішній чемпіон Чехословаччини з підняття штанги Колар Грдлічка. Про це вже сповістили глядачі. Знявся гомін, свист. Вигуки-привітання: «Ко-лар!», «Ко-лар!», «Ко-лар!».

Нейман потягнув Івана до роздягалки. Звідси найліпше буде видно виступи найсильнішого спортсмена-улюбленця чехів. Досі протягом п’яти років ніхто ще не спромігся стати його переборцем.

У роздягалці — душно. Тут завжди товпляться не тільки спортсмени, а й ті, хто вніс чималенькі суми за своїх підопічних-кумирів.

— Cпорт — не заробіток і тим більше — не гендлярство, — каже Нейман. — Він має мати своє певне призначення — набирати широкої популярності. На жаль, це нікого не цікавить…

Грдлічка випинається на помості у світлосиньому халаті — один з улюблених кольорів чехів, одна з барв чехословацького прапора. За ним призайчикував хлопчина-побігайчик. Після вітання з публікою Грдлічка зірвав халат, кинув його слузі і, широко розчепіривши ноги, почав грати м’язами: дивіться, мовляв, що я за один!

Іван без будь-якого захоплення позирав на Грдлічку: чоловік як чоловік.

Нейману, щоправда, Грдлічка подобався, і тому він змірював очима його статуру, широкі груди, милувався м’язами. Став навшпиньки, аби ліпше роздивитися прийоми силача. Адже Грдлічка за останні роки обколесив пів-Європи і, очевидячки, поповнив чи удосконалив свої прийоми. Правда, досі ще не показав жодного нового руху.

— Сто двадцять! — почувся з мегафону голос асистента судді.

З такого починав й Іван. Та не жим головне. Неймана та вже й Силу найбільше цікавило виштовхування штанги. І саме на цей результат чекали найнетерпляче.

— Сто п’ятдесят! — заревів мегафон, а за ним і публіка.

Грдлічка зіскочив з помосту серйозний, заклопотаний. В цей час до Івана підійшов качконогий жвавий чоловічок, взяв Силу за руку і підвів ближче до помосту.

— Іван Сіла! — звістили по мегафону.

Цього прізвища ніхто ще не чув у Празі, і тому після нього не було жодної реакції публіки і, здалося, що тисячі пражан раптом оніміли. Це навіть підбадьорило Силу. Він скинув з пліч червоний халат, подарований Нейманом, і сміливо, широкими гірськими кроками підійшов до штанги. Завчено привітався до глядачів, зиркнув на Неймана. Той стояв спокійно, зосереджено дивився в одну точку.

— З якої ваги почнемо, пане професоре? — спитав помічник судді.

Нейман пригорнув його до себе, аби шепнути на вухо:

— Не я виступаю, прошу тя!

— Але ж то — ваш учень!

— Але ж у нього, прошу, є теж власна голова! — передразнив його Нейман.

Іван тимчасом сам собі лаштував штангу. Коли помічник судді повернувся, Сила уже натирав долоні магнезійовим порошком.

Якийсь байдужий голос забубнів над головою:

— Сто двадцять п’ять!

Таку вагу вже пробували на цьому помості. Та тільки пробували, бо ніхто не міг вижати. Цікаво, як цей новачок? Та є якесь неписане правило для публіки — мовчати. Бо, кажуть, кінець — штангістові вінець. Тим більше, що, окрім Неймана та Свадеби, Іван Сила як штангіст нікому не відомий.

Здавалося, ніби Іван взяв у руки весь спортивний зал. Глядачі ще більше притихли. Сила відчув, як б’ється серце в грудях. Най молотить. В цей момент штанга пішла вгору. Полетіли рідкі оплески. Все-таки — це не Колар, і треба бути стриманими.

Нейман стискував зубами і витирав білою хустинкою спітніле чоло. Ледве стояв на одному місці. «Все правильно, молодий колего! Все правильно!».

Почувши таку вагу, декотрі глядачі почали товпитися, наступати один одному на черевики, вибачалися та рвалися поближче до помосту.

— Сто двадцять п’ять! — знову-таки глухуватим голосом, але вже з деяким хвилюванням оголосив помічник судді.

Так же спокійно і впевнено взявся Іван за гриф, аби зробити ривок. З правого боку посипалися оплески. Густіші за перші. Ліворуч глядачі героїчно мовчали. Лише де-не-де пролопотіли долоні.

— Сто п’ятдесят!

В залі народилося гомінливе здивування. Воно супроводжувалося шушуканнями та окликами. Нейман став майже впритул до помосту. Показав Іванові кулак, аби тримався міцно.

Гарячий гриф прилип до Силових долонь. Чути було, як спортивний зал ввібрав у легені повітря і заворожено замовчав. «Раз!», «Два!», «Три!» — поволі відрахував собі Іван у голові і в цю мить викинув штангу на груди. Дав їй один видих перепочити і сіпнув понад голову. Штанга тримала Івана на помості в одній точці і, здавалося, що посеред залу стоїть велетенський орел, котрий ось-ось злетить у високу голубінь неба, аби погуляти в попідсонячному просторі.

— Сіла!

— Сі-ла!!

— Сі-ла!!! — скандували з правого боку.

Мовчки торжествували поразку Грдлічки ті, що сиділи ліворуч.

Нейман вискочив на поміст. Та поспішав чомусь не до Івана, аби привітати його з перемогою, а нахилився до штанги. Чому нервує? Чому махає руками на суддю? Що ж то сталося?

Виявляється, Іван замість п’ятикілограмових дисків почепив на гриф десятикілограмові. Помічник судді, очевидно, бачив це, та замовчав. Як-не-як, не хотілося йому аж так занадто принизити Грдлічку — свого улюбленця. Перед пильним оком Неймана цього не