Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 109
Перейти на сторінку:
неодноразово обізвав нас благодійниками. Щодо нутрієвода — то його так і не вдалося допитати. Бо доки ми зі Старим радилися стосовно концептуальної завершеності головної слідчої версії, він у нашому капезе покінчив з собою. Причому, в досить оригінальний спосіб: хтось забув у камері порожній целофановий кульок, і він натяг його собі на голову. А руки зв’язав сам собі за спиною своїми ж шкарпетками. Щоб не закортіло кульок зірвати. Так і задихнувся. Чергового по капезе, щоправда, відправили на пенсію — за недогляд, — але він і сам давно просився.

Я так і не дізнався, чому нещасна мати отієї покійниці, зодягненої у червону шотландку, мовчки забрала свою заяву. Сподіваюся, що на неї не тисли. А може, навіть щось і пообіцяли. Чи багато треба старій, згорьованій людині для маленького щастя? Часто-густо буває досить звичайної однокімнатної квартири у новому будинку.

Потім накотили нові справи, а за ними ще новіші, і ще, і ще… Приємно урізноманітнила моє сіре буття кляуза колеги-обехаесесника на мене в партком. Що я, мовляв, підбурював його вбити жінку з тещею. Замполіт, як завжди, з готовністю кинувся відбирати пояснення, але не на такого напав. Я подивився на комісара точнісінько такими ж наївними очима, які бувають у мого приятеля — кота Бегемота після чергового нальоту на мій холодильник.

— Товаришу полковник, тут, як казали древні, стовідсоткове «кві про кво». Або, кажучи по-нашому, чистісіньке непорозуміння.

— Яке непорозуміння, Сирота? Ви що, заперечуєте факт підбурювання?

— Боже борони, товаришу полковник! Факту не заперечую.

— Тоді до чого тут непорозуміння і оце, як його? — котре «кво»? Вимагаю пояснень. Я тут особа офіційна.

— Зараз все буде, не хвилюйтеся. Але спочатку скажіть: ви свою дружину вдома як називаєте?

— До чого тут моя дружина?

— Для прикладу, товаришу полковник. З наступним розтлумаченням. І десь навіть організаційними висновками на основі принципу паралельної асоціативності.

— Ну, якщо для прикладу, Сирота, то при сторонніх — по імені і по-батькові. А так, приватно — Сизик. Вона ж у мене — Сигизмундівна. Та ще й Кристина, бо полька. Я її колись Крисею назвав — мало місця…

— Тоді ви все зрозумієте, товаришу полковник, як справжній мужчина і люблячий чоловік. У цього скаржника і жінка, і теща — Лариси. Ще та парочка! Він перед ними хвостом крутить: «Мої Ларисюсеньки!», а позаочі вони у нього «крисюки».

— Поки що не врубаюсь, товаришу Сирота. Говоріть конкретніше, без оцих ваших паралелей.

— Конкретно: сиджу по вуха у звіті, паралельно закриваю чотири справи, по трьом порушую клопотання стосовно продовження строків розслідування, телефон розривається… а оцей от підкаблучник впирається до мене в кабінет і починає нидіти, що його «криси» остаточно знахабніли і не сьогодні-завтра повідгризають йому все, що можна відгризти. Ну, а як він розмовляє, товаришу полковник, ви самі знаєте. То не українська мова і не російська, а так — «малопоруський» діалект. Я й вирішив, що він мені — про пацюків, котрі з хвостами і все їдять. А тому й кажу: «Відчепись, чоловіче добрий зі своєю домашньою фауною. Як вони тобі дошкуляють, то притруї їх чимось — і край!» А він мені — як це, притруїти? Я технологію й пояснив. Візьми, мовляв, цукерки, котрі шоколадні, нафаршируй миш’яком і підсунь.

— А чому шоколадні?

— Я так і знав, товаришу полковник, що вас зацікавить саме цей аспект справи. Бо як свідчить практика світової криміналістики, саме шоколад перебиває специфічний смак миш’яку. От і все! А він на мене вирячився і каже: ти б іще пристрелить їх порадив! А я кажу: звичайно, можна і пристрелити, але не з твоїм щастям. Ти на останній перевірці всі лампочки в тирі перебив, а мішень цілісінька залишилася.

— І це все?

— А що ж іще, товаришу полковник? Вискочив, навіть не попрощався, навіть спасибі не сказав. Я ще зрадів, що так швидко цього дурня здихався. А він, виявляється…

— От що буває, Сирота, коли свої особисті проблеми приносять на роботу і ще вплутують їх у службову обстановку! — з інтонаціями римського сенатора на Форумі не сказав — продекламував замполіт і гордо виніс себе з мого кабінетику.

Я вже зрадів, що так легко відбувся, але друга серія моїх неприємностей майже одразу потому ввірвалася в мої двері у вигляді отого триклятого сучого стукача. Він влетів і загорлав так, наче нічого не сталося:

— Сирота, кидай свою трахомудь! Генерал наказав, щоб ти допоміг мені закрити справу по ондатрам!

Отут мене і зашкалило! Для початку я приліпив колегу до стіни так, що портрет Брежнєва увірвався з гачка і бабахнув його по голові. Потім я повторив цю ж процедуру ще кілька разів, промовляючи в такт ударам:

— Я тобі зараз закрию! Я тобі зараз так закрию, що тебе ніяким ключем назад не відімкнуть!

Після чого шпурнув його в куток, а сам навис над ним, як Камінний господар:

— Ти що, придурку, досі не збагнув, що наробив? Це ж через твою боротьбу з ондатрами почали на цвинтарі мертвих красти! Ще б пак! Ти й справді перекрив усі магазини і склади. Це ти вмієш. Ти ж не за соцзаконність воюєш! У таких, як ти, поперек горла стоїть, коли хтось хоч на копійку краще тебе живе, хай навіть і заробляє цю копійку кривавими мозолями! Ти хоч знаєш, що таке нутрію чи ондатру до справжньої кондиції довести? Це ж тобі не рибки в акваріумі: сипонув дафній — і гуляй! Признавайся: ніяке начальство тобі вказівок не давало. Сам придумав. Хоча ні — «что-то слышится родное в дикой песне ямщика…» Вважав: як перекриєш

1 ... 40 41 42 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"