Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 109
Перейти на сторінку:
викручуватися.

— То що ти хочеш сказати — він їх їв?

— Тю на вас, вибачайте. Таке придумаєте! Ця морда куркульська їх ондатрам згодовувала.

Господи, а мама збиралася мені на базарі хорошу хутряну шапку купити! Ні, краще вже до пенсії у кролику добігаю. Вони вже точно вегетаріанці.

Я одібрав у затриманого цвинтарника нове вичерпне пояснення, порвав і викинув старе і відправив автора в капезе. На порозі він затримався і жалібно сказав:

— А що ви мені пришиєте, щоб я хоч до суду дожив?

— Від мертвого віслюка вуха.

— Не зрозумів…

— Ільфа і Петрова читати треба, а не «Вечірку». Ті дві обручки, що у тебе вилучили при обшуку, пам’ятаєш?

— Та то покійних батьків, царство їм небесне. Остання, можна сказати, пам’ять… Як мені кепсько було, а не пропив!

— Покійних, кажеш? Ну, то виходить, що батьки у тебе — японці. І загинули вони у Хіросімі.

— А це ще чому?

— А тому що обручки ці, ти мені вже вибач, я власноручно в домовину поклав — перед похороном. Тобі, для принади. І не підскакуй, не підскакуй… з письмового дозволу родичів покійної. Золото, щоправда, циганське, але хто його в темряві, при ліхтарику розбере? Та не це головне. А те, що мій друг-експерт попередньо відніс ці мідяки в інститут ядерної фізики і там їх кудись встромив, мало не в реактор. Вони тепер радіоактивні. До речі, якби ти їх пару днів у кишені поносив — був би гаплик твоїм дітородним функціям. Хоча — нащо вони тобі в зоні?

— Начальник, так за жартики з золотом ви ж самі знаєте, скільки ліплять!

— Скільки не дадуть — всі твої. Зате живий будеш.

На моє здивування, нутрієвода-раціоналізатора в кабінеті Старого вже не було. А Підполковник, оточивши себе хмарою смердючого цигаркового диму, дочитував якісь папери.

— А де затриманий, товаришу підполковник?

— Відправив у капезе. Бо толку ніякого. Мовчить і тільки повітря псує.

— То добре, що ви його відправили. Ціліший буде. У мене ось для вас подаруночок. Почитайте, що тут підсобник виспівав.

Старий прочитав.

Потім він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і визирнув, наче приміряючись: якщо з такої висоти, скажімо, когось викинути, то що з нього залишиться? Потім акуратно зачинив віконниці, повернувся і сказав:

— Знаєш, Сирота, такого навіть фашисти не робили. Вони трупи спалювали, що було, то було. Але щоб скотині згодовувати…


Від автора:

Ані Олекса, ані навіть Старий у ті часи не знали про матеріали, які мав у своєму розпорядженні шведський «Червоний хрест». Справа в тому, що до 1941-го року в деяких тюрмах НКВС ув’язнених «ворогів народу» годували… людським м’ясом. Тобто, бренними останками їхніх же товаришів по нещастю, розстріляних за вироками «надзвичайних трійок». Зокрема, це пророблялося у Львові, Дрогобичі, Станіславі… Правда виплила лише насамкінець короткої Горбачовської епохи.


Олекса Сирота:

Старий ще покрутив мовчки головою, розколупав чергову пачку «Біломору» і поцікавився:

— Що наміряєшся робити, Олексо?

— Зображати півня зі старого дитячого анекдоту. Це коли знесла курочка яєчко, велике-превелике. Дід з бабою дивувалися-дивувалися, та й так і не здогадалися, що за дивина. А півень підійшов, глянув і каже: «Ви тут посидьте, а я пішов сусідському індику дзьоба чистити!»

— А хто у нас сьогодні за індика, Сирота?

— Та отой чмур з обехаесес, котрий із розбазарюванням м’ясопродуктів боровся… Я б його, будь моя воля, забив би цвяхами в труні, прикопав — і хай би він чекав, доки його той ондатровод викопає.

— Гуманіст ти у нас, Сирота. Тільки всіх закопати, хто цю дурницю впоров, — ніякої братської могили не вистачить. Здогадуєшся, звідки ініціатива пішла?

— Либонь, із самої гори?

— А щоб ти і не мав сумнівів. Якесь падло через вікно своєї «Чайки» роздивилося, що люди краще одягатися стали — і ґвалт межи своїх зняло. Жаба задавила! Ну, а оскільки напряму не накажеш з людей хутряні шапки здирати, то й вигадали баєчку про нецільове використання дешевого м’яса. Господи, цю б енергію — та в мирних цілях! Не треба було б у Чорнобилі атомної станції будувати.

— Це вже точно, товаришу підполковник. Але я думаю, що нашого дурня провчити треба.

— Олексо, скільки разів тобі казати: не чіпай г…, то не буде смердіти.

На тому й розійшлись.

Обіцянку свою я виконав. Копачі одержали строк за нахабну крадіжку ювелірних виробів з домовини під час похорону. Про розкопування могил і «нецільове використання» людських останків у судовій справі, звичайно, не було і згадки. Директор цвинтаря виставив нам зі Старим, як належить, і в своїх тостах

1 ... 39 40 41 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"