Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Слідчий парткомісії викликав Боровика. Той пояснив: так, справді, ночувала у мене жінка на ймення Інгеборг Хаген; ніяких зв'язків у мене з нею не було. Я її підібрав зовсім хвору і немічну на вулиці.

Викликали фрау Баумберг. Ніяковіючи і затинаючись, добре розуміючи, що робить Боровикові велику прикрість, але, не можучи приховати правду, вона сказала, що в ту ніч у квартирі Боровика ночувала відома ростоцька повія Інгеборг Хаген. Фрау Баумберг давно знає цю жінку, її знають усі моряки від Нордкапа до Сінгапура.

Слідчий вирішив знайти Інгеборг, але вона ніби у воду впала, зникла з Ростока чи, може, десь заховалася, в усякому разі про неї в останні дні ніхто нічого не чув. Вдалося знайти тільки її фото.

— Так, це вона, — ствердив Боровик, коли на засіданні парткомісії йому це фото показали.

— Виходить, в цій анонімній заяві все правда, — сказав голова парткомісії. — Випадок надзвичайний. Що ж будемо робити з Боровиком? Яка буде думка, товариші?

— Висловити йому догану, і край, — озвався один з членів парткомісії. — Нехай подякує, що не виключили з партії.

— За що догану? — жахнувся Боровик.

Все, що відбувалося на парткомісії, здалося йому кошмарним сном.

— За що? За зв’язок з німецькою повією, — безжально сказав член парткомісії. — Невже ти всерйоз хочеш нас переконувати, що привів таку красуню до себе вночі тільки задля того, щоб напоїти її чаєм? Красуня, нічого не скажеш, але твій моральний образ не виграє від того…

Боровику здавалося, ніби він збожеволів. Як довести цим людям, в хорошому ставленні яких не має права сумніватися, що він говорить тільки правду?

— Це ж чиста правда, — повторив він.

Член парткомісії глузливо глянув на Боровика, потім на голову парткомісії.

— Слово честі, я говорю правду, — наполягав Боровик.

— В глибині душі я слову Боровика вірю, — сказав голова, — але в нашій справі бездоказових почуттів мало, потрібні докази. Я пропоную зробити так, справу відкласти і провести детальне розслідування. Не може бути, щоб та дама крізь землю провалилась. Але попереджаю, Боровик, зараз питання стоїть тільки про догану, якщо ж виявиться, що ти нас одурив, то доведеться з партквитком попрощатися. Ясно?

— Я згодний, — ледве стримуючи свій гнів, відповів Боровик.

— Гаразд, — сказав голова, — а поки все з’я-сується, просити командування тимчасово звільнити товариша Боровика від командування кораблем. До з’ясування справи, — підкреслив він.

— За що ж? — простогнав Боровик.

— Справу доручити партслідчому Болотову. З цим покінчено, — оголосив голова. — Можеш іти, Боровик.

Боровик вийшов, обличчя його було чорне від люті.

В коридорі його чекав Петро Синельников, який в глибині душі розумів свою провину: ох, язик мій, ворог мій!

— Ну, що там? — співчутливо запитав він.

Боровик глянув на Синельникова, і раптом увесь гнів і розпач його прорвалися, мов вибух. Так, це, напевне, він, Петро Синельников написав того анонімного листа, більше Боровик нікому не розповідав! От де первопричина всієї біди!

Все ще ніби через червону запону глянув він на Петра, потім коротко розмахнувся і вдарив. Кулак упав на підборіддя, як чавунна гиря. Петро Синельников поточився і рухнув навзнак, важко вдарившись потилицею об цементову підлогу. Підбігли офіцери, схопили Боровика, кудись повели.

Тиждень Петро Синельников перебував на грані між життям і смертю. Важкий струс мозку — констатували лікарі. Весь цей тиждень Боровик почував себе убивцею і мало не збожеволів. На восьмий день Петро Синельников очуняв, але мусив ще довго лікуватися.

Через два тижні суд засудив Сергія Петровича Боровика за умисне важке тілесне пошкодження до двох років ув'язнення з розжалуванням з офіцерського звання. В присуді була згадка і про зв’язок з німецькою повією.

Останнього, найболючішого удару завдала йому Ганна. Одного разу його викликали до управління табору і показали копію постанови про розлучення. Скрипнувши зубами, Боровик прочитав. Він знав, Ганна простила б йому будь-який вчинок, але зв’язок з німецькою повією… Цього вона не простить ніколи в житті. Сергій Петрович уявив, як у воєнкоматі, куди вона прийшла одержувати гроші по атестату, їй розповіли про присуд, і аж застогнав від муки. Ганну він ні в чому не міг винуватити.

День за днем проходили місяці ув’язнення і все глибше осягав Боровик глибину свого нещастя.

За два роки він не одержав від Ганни жодної звістки і не наважився їй писати. З нею, очевидно, все було розірвано назавжди. Отже, коли скінчиться термін ув’язнення, життя треба починати від самісінького початку, змінивши його докорінно. Як саме змінити, він ще не вирішив, але напевне знав, що змінить. А якщо змінити нічого не вдасться, то й жити не варто.

В такому настрої, картаючи себе, вийшов Боровик весною сорок восьмого року з табору. Він був тепер вільний, як птах, близьких родичів не було, домівки теж, лети куди хочеш і де хочеш спиняйся, ніхто не перешкодить і нічого не запитає. Він дурив себе, коли, читаючи