Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Лук Нічної Громовиці 📚 - Українською

Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

182
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лук Нічної Громовиці" автора Роман Росіцький. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 45
Перейти на сторінку:
шум дощу.

— Привіт, незнайомко, — відірвався на хвильку від свого заняття майстер. — Що шукаєш такої пізньої години, та ще й у такому глухому місці?

— Вас.

— Мене? А то з якого дива?

— Мені потрібна громова стріла, щоб знищити Космотуменів десантний корабель.

— Ти хоч розумієш, яке це дикунство, — використовувати твори мистецтва як зброю? — зітхнув Фульгуритор.

— Чого ж не розумію? Але що вдієш? Якщо маєте щось запропонувати, то я з радістю послухаю.

— Не маю я тобі що запропонувати, — спохмурнів художник. — Корабель який?

— Не одномісний, це точно.

— Отже, тобі потрібна універсальна стріла. Зараз влаштуємо. Тільки візьми ось це, а то контузія тобі забезпечена, — майстер подав гості навушники.

Він піднявся у повітря, і на його правиці почала конденсуватися енергія, що за кілька секунд миттєво вивільнилася зі страшенним гуркотом, від якого у Інги довго дзвеніло у вухах, хоч вона була в навушниках.

Майстер Фульгуритор видобув з купи піску ще гарячу громову стрілу чудернацької форми. Вона мало нагадувала справжню стрілу, а більше була схожа на довгасту трубку з фігурним наконечником.

— Нею можеш збити навіть корабель сьомого класу, — з гордістю повідомив художник, вручаючи Інзі стрілу. — Вибачай, але тепер я мушу працювати.

— А можна у вас ще дещо попросити? — несміливо запитала Інга, стискаючи у руці дорогоцінний подарунок.

— Що таке? — невдоволено перепитав художник.

— Розумієте, ця стріла буде знищена, а мені б хотілося щось таке мати у себе вдома. На згадку…

— І яку ж ти хочеш? — ураз став лагідним майстер Фульгуритор. Його поспіх і невдоволення кудись вивітрилися в одну мить.

— Весняну, — несподівано навіть для самої себе мовила Інга.

— Ач яка, — усміхнувся художник. — А я думав, що ти одна з тих задирак, які у мистецтві нічого не тямлять. Гаразд, буде тобі весняна стріла, але мусиш трохи зачекати.

Майстер Фульгуритор опустився на землю і кілька хвилин шукав потрібне місце, потім злетів у небо і довго мудрував, намотуючи на правицю кольорові нитки грозових розрядів. Нарешті він назбирав у хмарах те, що було потрібно, і за мить прогуркотів розкотистий грім.



Стріла, яку майстер подарував Інзі, була дивовижною. Кожен, хто брав її до рук, немовби переносився у весну. Перед очима поставали картини напівпрозорого лісу, де на зеленавому килимі біліли візерунки проліскового квіту, у вухах дзвенів вітер і радісний пташиний спів.

Інга повернулася додому серед ночі. Вона заховала Фульгуриторів дарунок, а бойову стрілу поклала в торбинку, з якою збиралася йти до школи.

У середу вранці Інга вирішила забігти до Сашка, щоб попросити у нього звичайну стрілу. Той чудувався з фульгурита, бо бачив таку дивовижу вперше, потім допоміг приладнати громову стрілу замість наконечника звичайної і лишив у себе. До школи йшли разом, викликаючи загальну цікавість багатьох школярів і деяких учителів.

Останню шкільну лінійку вистояти було важко, бо через велику кількість зачитуваних наказів і вручень різноманітних відзнак та всіляких грамот тривала вона близько двох годин. Нарешті все скінчилося, коли одинадцятикласник проніс по периметру подвір’я на своєму плечі першокласницю з дзвоником. Інга цієї миті відчула, що літні канікули почали свій відлік часу. Останній дзвоник дивним чином змінив настрій не лише школярів, а й учителів, вони раптом розслабились і почали більше усміхатися.

Інга стояла біля вікна в коридорі і дивилася на метушливих батьків, захоплених процесом увічнення своїх чад за допомогою фотоапаратів та відеокамер. Вона почувалася трохи спустошеною. Їм з Ірою так і не вдалося вилікувати Пончика, у якого заздрість набула просто-таки загрозливих форм. Встиг сьогодні попсувати нерви і Гуфі, який не втратив нагоди зробити кілька дурнуватих «компліментів». І тільки добра усмішка Сашка Майданського ще перед початком лінійки додавала впевненості, підбадьорювала.

— З Пончиком щось треба робити, а то він уже всіх задовбав. Ходімо глянеш, що він на майданчику виробляє. — Іра вигулькнула ніби з гіперпростору. Інга знову була вражена цією фантастичною здатністю подруги. — Пилок при тобі?

Інга витягла з кишені мішечок.

— Ось.

— Ходімо до того недоумка.

Пончик бігав спортивним майданчиком і чіплявся до учнів з цифровиками. Ті відбивалися, гукаючи на допомогу вчителів. На Пончикове нещастя, свідком однієї такої сцени став Микола Григорович, який одразу ж упіймав порушника спокою у свої міцні руки і повів до себе на розмову.

— Підемо за ними, — сказала Інга. — Настав час рішучих дій.

— Я до кабінету ні ногою, — замотала головою Іра.

— Хоч під дверима почекай, — попросила Інга.

— Та добре. Піду, а то ти сама там пропадеш. — Іра врешті-решт зважилася на героїчний вчинок.

— Дівчатка, вам чого? — невдоволено спитав Микола Григорович, який щойно сів у крісло і розпочав психологічний тиск на Вітьку Агафонова. — Зайдіть пізніше, у нас тут важлива справа.

— Ми знаємо, — кивнула Інга. — Тому й прийшли, аби товаришеві допомогти.

— І чим ви йому можете допомогти? — спохмурнів директор.

— У нас є ліки від Вітькової хвороби.

— Які ще ліки? Від якої хвороби? — Микола Григорович встав, а це означало, що він починає дратуватися.

— Миколо Григоровичу, ми з вами маємо позитивний досвід спокійного спілкування, — заявила Інга. — Тому прошу сісти і розібратися в усьому без нервів.

— Гаразд, — директор сів і розвеселився, пригадавши, очевидно, свою розмову з Марією Іванівною.

— Вітька останній тиждень хворіє на заздрість. Це вам ціла школа підтвердить.

— Я б сказав, що він хворіє на ідіотизм, — не стримався директор і одразу ж накинувся на свою жертву: — Ти ж у мене в цьому кабінеті вже разів шість був за останні три дні й обіцяв більше дурниць не робити!..

— Миколо Григоровичу, не можна так на хворих нападати, — дорікнула Інга директорові. — Ми зараз усе виправимо. У вас є печиво?

1 ... 40 41 42 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лук Нічної Громовиці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лук Нічної Громовиці"