Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

і в цьому сенсі кожна з красот його творіння була часточкою самого Берґотта, ця часточка десь там у чомусь таїлась, а він витяг її на світ Божий. І хоча через те кожна з красот була споріднена з іншими красотами і легко розпізнавалася, вона залишалася неповторною, як і відкриття, завдяки якому вона постала перед нашими очима; вона була щораз нова і тим самим одмінна від того, що називалося «Берґоттовим стилем», цією непевною синтезою всіх Берґоттів, яких він уже знайшов і розіклав по поличках, але які не давали жодної змоги нездарам угадати, що ж він ще відкриє. Так стоїть справа зі всіма великими письменниками, краса їхніх фраз несподівана, як краса жінки, якої ти ще не знаєш, вона, та краса, творча, бо стосується зовнішнього об'єкта, — тобто не самого автора, — про який вони думають і душі якого ще не виразили. Сучасний автор мемуарів, наслідувач Сен-Сімона може утнути, лиха прикупивши, перший рядок Вілларового портретного опису: «То був гінкий смаглявий чоловік… з обличчям жвавим, щирим та виразним…»[94] — але жоден детермінізм не допоможе йому знайти закінчення: «…і якимось, сказати по щирості, пришелепкуватим». Правдиве розмаїття — це отака щедрість достатніх і несподіваних подробиць, це обтяжена блакитними квіточками гілляка, вибуяла всупереч сподіванкам з весняного живоплоту, цвітом якого нібито вже вситилося око, тимчасом як чисто формальне наслідування розмаїття (це можна б поширити і на решту особливостей стилю) здається лише пусткою й одноманітністю, себто цілковитою протилежністю розмаїттю, і оманливе розмаїття наслідувачів може ошукати лише тих, хто не збагнув, що ж таке щедроти справжнього майстра.

А проте, — подібно до того, як слухачів не могла зачарувати Берґоттова мова, органічно злита з його невсипущою, роботящою думкою, хай слух це ловив і не зразу (інша річ, якби Берґотт був аматором, який читає щось наче Берґоттівське), — та ж таки Берґоттова мова, позначена закоханістю в дійсність і через це вірна їй, мова якась посутня, занадто живлюща, так само розчаровувала тих, хто сподівався, що він говоритиме про «одвічний потік злуди» та про «таємничий трепет краси». Зрештою, те несподіване і нове, що виникало під його пером, у розмові виявлялося в такому тонкому підходові до порушеного питання, в обхід усіх протоптаних стежок, аж здавалося, ніби він з'їжджає на дрібниці, ніби він б'є не туди, ніби він бавиться парадоксами, і думки його немовби раз у раз втрачали ясність, бо кожен із нас називає ясними лише ті думки, які своєю неясністю не перевищують його власних. А втім, оскільки відчуття новизни насамперед дає відмова від шаблону, до якого ми звикли і який здається нам самою дійсністю, всяка нова мова, так само як усяке оригінальне малярство або музика, завжди видаються надто манірними й утомливими. Нова мова ґрунтується на фігурах, до яких ми не призвичаєні; нам здається, ніби промовець говорить лише метафорами, а це знуджує і створює враження нещирости. (Власне, старосвітські вислови теж були колись важкими для сприйняття, коли слухач ще не знав відтвореного в них світу. Але ми давно вже звикли саме так уявляти собі реальний світ і довіряємо йому.) Ось чому, коли Берґотт, — сьогодні це видається таким простеньким! — говорив про Коттара, що він «картезіанський норець» у пошуках рівноваги, а про Брішо, що він «більше морочиться зі своєю зачіскою, ніж пані Сванн, бо мусить дбати удвійні: про свій профіль і про свою славу; чуб його має спадати так, щоб його давалося взяти і за лева, і за філософа», — то це скоро обтяжувало, слухачам хотілося ступити на твердіший ґрунт, щоб вести звичнішу розмову. Незрозумілі слова, виголошені маскою, яку я бачив перед собою, мені треба було достосувати до мого улюбленого письменника, а вони ніяк не хотіли вкладатися в його книги, як укладаються, кожен на своє місце, фрагменти збірної картинки, вони були в іншій площині і вимагали переміщення, і ось я одного разу перемістив їх, повторюючи фрази, почуті з Берґоттових уст, і виявив у них всю арматуру його художнього стилю; в його усній мові, на перший погляд наче такій одмінній від нього, я побачив ознаки його прийомів і тепер міг вирізняти їх.

Між іншим, його особлива манера надто чітко, з притиском вимовляти окремі слова, деякі прикметники, які часто лунали з його уст і які він повторював зписьменна, по складах, а останній склад співучим голосом (наприклад, у слові «подоба», яким він любив заміняти слово «образ», він подесятеряв звуки «п», «д», «б», і вони наче вибухали, вилітаючи з його розгорнутої в цю мить долоні), точно відповідала розташуванню його улюблених слів у писаній прозі, де на них наголошувано через належні інтервали, так що в загальній будові речення доводилося, щоб не збитися з ритму, пильнувати всього їхнього «тягу». А проте розмовній мові Берґотта бракувало освітлення, яке у його книжках, як і в книжках деяких інших письменників, нерідко трохи змінює одежу слова. Напевно, це тому, що світло йде з найглибшої глибини, і його проміння не сягає наших слів у ті хвилини, коли в розмові ми відкриваємося для інших, але зостаємося почасти закритими для самих себе. Під цим оглядом Берґоттові книжки багатші на інтонації, багатші на наголоси, ніж його мова, на наголоси, які автор робив не на те, щоб дотепніш було, красних слів він навіть не помічав, бо вони невіддільні від найглибиннішої суті його особистости. Таке акцентування тих місць книги, де Берґотт був сам собою, надавало ритму навіть вельми пустопорожнім словам. У тексті ці наголоси зовсім не позначені, ніщо на них не вказує, вони самі падають на фрази, і фрази вже не вимовиш інакше, і ось це і є найневловніше і найглибше в письменникові, це свідчить про його натуру, мовляв, попри всі свої грубощі, він був ніжний, попри всю свою змисловість, сентиментальний.

Деякі особливості дикції, якими мова Берґоттова тільки ледь позначена, були притаманні не тільки йому: коли я потім зазнайомився з його братами й сестрами, то побачив, що в них вони помітніші. У всіх чулося щось уриване й хрипке, коли вони вимовляли останні слова веселої думки, й у всіх голос якось млів і гас наприкінці фрази сумної. Сванн, який знав майстра ще хлопчиком, розповів мені, що вже тоді у нього, достоту як і в братів та сестер,