Читати книгу - "Сьомий хрест"

На маленькій площі, куди виходив головний ринок, зачинялися рундучки. Перед трактиром стояла довга колона грузовиків.

Георг увійшов, розміняв п’ятдесят пфенігів і взяв собі шклянку пива. Його серце так підстрибувало, наче всередині було багато вільного місця. Але воно щоразу боляче ударялося об щось. «Довго я так не витримаю. Може, кілька годин, але кілька днів — нізащо».

Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, пильно подивився на нього. Здається, я вже стрічався сьогодні з цим типом? Тепер знову біжи, кидайся в різні боки, як скажений собака; ніщо вже тобі не допоможе. Ну ж бо, Георге!

У трактирі і біля входу було багато людей — приїжджих, торговців з ринку. Георг уважно оглядав їх. Он молодий хлопець допомагає літній жінці навантажувати машину. Коли хлопець відійшов од машини до кошиків, Георг попростував до нього.

— Послухайте! Як прізвище тієї жінки на машині?

— Отієї, з паперовим мішечком? Пані Біндер.

— Отже, я не помилився, — сказав Георг, — мені треба їй щось переказати.

Він почекав біля кошиків, поки завели мотор, відтак підійшов до машини. Закинувши голову, він спитав жінку:

— Скажіть, ви пані Біндер?

— А що таке? Що таке? — недовірливо й здивовано спитала жінка.

Георг рішуче глянув на неї.

— Пустіть мене на хвилинку в машину, — сказав він. — Я вам все розкажу по дорозі, мені з вами в один бік.

Машина рушила. Георг міцно вчепився за борт. Він почав повільно, нагромаджуючи усякі подробиці, торочити щось про лікарню, про якихось далеких родичів.

Тим часом чоловік, що сидів за сусіднім столиком, підійшов до хлопця, з яким Георг розмовляв.

— Про що він вас запитував?

— Чи справді та жінка пані Біндер, — здивовано відповів хлопець.

Шпалерник Меттенгаймер звичайно ходив обідати додому, коли працював десь поблизу. Але сьогодні він зайшов до кафе, замовив собі свинячої грудинки й пива. Малого учня він почастував гороховою юшкою. Потім і для учня замовив пива і почав розпитувати його поважним тоном, яким розмовляють з підлітками чоловіки, що самі вже виростили кількох синів. Зайшов якийсь чоловік, сів і замовив кухоль світлого пива. Меттенгаймер одразу ж упізнав його по новому фетровому капелюху; вранці вони разом їхали двадцять дев’ятим номером. На мить йому щось стиснуло коло серця. Він ураз замовк, похапцем проковтнув останній шматок і поспішив на роботу, щоб надолужити все, що, на його думку, прогаяв уранці. Дружині Меттенгаймер нічого не сказав про виклик. Тепер він постановив зовсім нічого й не говорити. Взагалі йому хотілось якнайшвидше забути про цей допит, про цей безглуздий виклик.

Він ніяк не міг утямити, навіщо його викликали. Та, мабуть, якоїсь особливої причини й не було. Просто вони час від часу вихоплюють когось із людей. В місті, либонь, багато таких «вихоплених». Тільки ніхто нічого не каже одне одному. Меттенгаймер, стоячи на драбинці, почав лаятися, бо погано наліпили бордюр. Він уже хотів був злізти з драбини, щоб навести лад і на нижньому поверсі.

Але нараз йому стало млосно, і він присів на щаблі.

Сміх штукатурів, що дражнили учня, дзвінкий голос хлопчика, який влучно відбивав кожен жарт, звучали в порожній лункій квартирі набагато гучніше, ніж голоси колишніх і майбутніх її мешканців, бо їх приглушують різні речі — всілякі килими й меблі. Шпалерник погойдувався на драбинці. Нараз хтось гукнув на сходах:

— Кінчай роботу!

Шпалерник крикнув у відповідь:

— Поки що я оголошую кінець роботи!

На зупинці двадцять дев’ятого номера Меттенгаймер знову стрівся з добродієм у фетровому капелюсі, що вранці їхав з ним трамваєм, а потім пив пиво у пивній. «Певно, теж працює десь тут», — подумав Меттенгаймер, коли той стрибнув слідом за ним у вагон.

Меттенгаймер кивнув йому. Раптом він згадав, що знову забув у швейцара пакунок з шерстю для дружини.

Вона вже вчора лаяла його за те. Тому він зійшов з трамвая і пішов назад швидким кроком, щоб встигнути на другий вагон. Меттенгаймер почувався дуже втомленим і з радістю думав про вечерю і взагалі про дім. Раптом його серце тривожно стиснулось, аж мороз пішов поза спиною: добродій у фетровому капелюсі, що залишився в тому вагоні, тепер опинився тут, на передньому майданчику.

Шпалерник не повірив своїм очам і пересів на інше місце. Ні, він не помилився. Він добре пам’ятає цей капелюх, виголену потилицю, короткі руки. Меттенгаймер спершу не думав пересідати в інший трамвай, а доїхати до Цейльштрасе і далі піти пішки. Але тепер вирішив зробити інакше: доїхавши до будинку гауптвахти, він зійшов і пересів у сімнадцятий. Старий зітхнув з полегшенням, нарешті він сам. Та ледве він піднявся на майданчик сімнадцятого номера, як почув за спиною квапливі кроки і сопіння людини, що стрибнула у вагон. Добродій у фетровому капелюсі глянув на нього байдуже й заразом дуже уважно. Потім повернувся до нього плечима, адже Меттенгаймер, виходячи, все одно мусив пройти повз нього.

Тепер старий зрозумів, що цей чоловік зійде разом з ним і що втекти від нього неможливо. Його серце закалатало від страху. Сорочка, що давно вже висохла, знову змокла від поту. «І що йому треба від мене? — думав Меттенгаймер — Що я таке зробив? Що я можу зробити?» Він не втримався і ще раз обернувся. У вечірній юрбі раз по раз миготіли капелюхи,