Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Те, чим ви захоплюєтесь, — ніщо, — сказав він, натискуючи пружину, яка відкрила подвійне дно. — Ось що для мене найдорожче на світі.

Він вийняв два портрети, два шедеври пані Мірбел, у багатих оправах із перлів.

— О, яка красуня! Чи це не та дама, якій ви писали?..

— Ні,— сказав він, усміхаючись. — Ця жінка — моя мати, а ось мій батько, це ваші тітка і дядько. Ежені, на колінах благаю вас, збережіть цей скарб. Якщо я загину і втрачу ваше невеличке багатство, це золото буде для вас відшкодуванням. І тільки вам я можу лишити ці два портрети; тільки ви гідні зберігати їх. Але знищіть їх, щоб вони після вас не попали до чужих рук…

Ежені мовчала.

— Ви згодні, так? — ніжно спитав Шарль.

Почувши ці слова, вона кинула на нього закоханий погляд; він узяв її за руку і поцілував.

— Ангел чистоти! Для нас із вами гроші ніколи не матимуть ніякого значення, правда? Почуття, яке надає їм якоїсь цінності, віднині буде для нас усім.

— Ви схожі на вашу матір. У неї був такий самий ніжний голос, як у вас?

— О, ніжніший…

— Так, для вас, — сказала вона, опускаючи очі.— Ну, Шарлю, лягайте спати, ви так стомилися. До завтра.

Вона обережно звільнила свою руку з рук кузена; він провів її, освітлюючи дорогу свічкою. Коли вони були вже біля дверей її кімнати, він сказав:

— Ах, чом я зруйнований?

— Нічого! Мій батько, я гадаю, багатий, — відповіла вона.

— Бідна дитино, — заговорив знову Шарль, зупинившись на порозі її кімнати і спираючись спиною об одвірок, — коли б дядечко був багатий, він не дав би вмерти моєму батькові і не тримав би вас у такій убогості, словом, жив би інакше.

— У нього ж є Фруафон.

— А яка вартість Фруафона?

— Не знаю, але в нього є Нуайє.

— Якась поганенька ферма.

— У нього є виноградники й луки…

— Дрібниці,— презирливо мовив Шарль. — Аби у вашого батечка було хоч двадцять чотири тисячі ліврів прибутку, хіба ви жили б у цій холодній і порожній кімнаті? — додав він, переступаючи поріг. — То це тут будуть мої скарби, — сказав він, вказуючи на стару скриню, щоб приховати свою справжню думку.

— Ідіть спати, — промовила Ежені, не пускаючи його в неприбрану кімнату.

Шарль відступив, і вони попрощалися, обмінявшись усмішками.

Обоє заснули з однаковими мріями, і відтоді Шарлеву жалобу почали помалу скрашувати троянди. Вранці, до сніданку, пані Гранде побачила, що її дочка прогулюється з Шарлем у саду. Юнак був ще смутний, як і належить нещасливцеві, що, так би мовити, спустився на дно своїх страждань і, змірявши глибину безодні, в якій він опинився, відчув увесь тягар свого майбутнього життя.

— Батько повернеться тільки в обід, — сказала Ежені, помітивши, що мати схвильована цією прогулянкою.

Кожний рух дівчини, вираз її обличчя й особлива ніжність голосу свідчили, що між нею й кузеном панує цілковита єдність думок. Душі їхні злилися, ще, може, не відчувши всієї сили тих палких почуттів, які їх єднали. Шарль лишився в залі, і його смуток належно шанували. Кожній з трьох жінок було чим зайнятися. Гранде покинув усі свої справи, а до нього приходило чимало людей: покрівельник, слюсар, муляр, землекопи, теслярі, фермери; одні — домовитися про ремонтні роботи, інші — заплатити орендну плату чи отримати гроші. Пані Гранде й Ежені довелося метушитись, відповідати на довгі розпитування робітників та сільського люду. Нанон у кухні складала внески натурою. Вона завжди чекала наказу хазяїна, щоб знати, що лишити для дому, а що продати на ринку. Наш добряга, як багато поміщиків, мав звичку пити найгірше вино і їсти власні підгнилі фрукти. Близько п'ятої години вечора Гранде повернувся з Анжера, одержавши за золото чотирнадцять тисяч франків і везучи з собою бони державної скарбниці на проценти по день сплати за ренту. Корнуайє він лишив в Анжері, велівши нагодувати зморених коней і, давши їм відпочити, поволі їхати додому.

— Я з Анжера, жінко, — сказав він. — Їсти хочу.

Нанон гукнула йому з кухні:

— Хіба ви з учорашнього дня нічого не їли?

— Нічого, — відповів добряга.

Нанон подала суп. Де Грассен прийшов по останні розпорядження свого клієнта, коли вся родина сиділа за столом. Дядечко Гранде навіть не глянув на небожа.

— Їжте спокійно, Гранде, — сказав банкір. — Поговоримо. Чи не знаєте, почім зараз золото в Анжері? Туди наїхали з Нанта скуповувати його. Я збираюся послати…

— Не посилайте, — перебив його добряга Гранде, — там уже надмір. Ми з вами хороші друзі, і я не хочу, щоб ви марнували час.

— Але ж золото там коштує тринадцять франків п'ятдесят сантимів.

— Скажіть краще — коштувало.

— Та звідки ж, до біса, воно взялося?

— Я сьогодні вночі їздив в Анжер, — відповів йому Гранде стиха.

Банкір здригнувся від подиву. Потім де Грассен і Гранде почали розмовляти пошепки, раз у раз поглядаючи на Шарля.

І знову де Грассен здригнувся від подиву, коли бондар попросив банкіра купити йому ренту на сто тисяч ліврів.

— Пане Гранде, — звернувся Грассен до Шарля, — я їду в Париж, якщо ви маєте якісь доручення…

— Ніяких, пане. Дякую, — відповів Шарль.

— Подякуйте йому щиріше, небоже. Пан де Грассен їде улагоджувати справи фірми Гійома Гранде.

— Хіба є якась надія? — спитав Шарль.

— Та хіба ж