Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

А після війни через багато-багато років ми з Тамарою Георгіївною здійснили вже іншу подорож. На кораблі. Правда, не з райдужними вітрилами, на звичайному річковому пароплаві, але подорож була цікавою. Побували аж у шести країнах, у всіх тих, що пройшли їх у сорок четвертому — сорок п'ятому роках. Плавали по Дунаю… От тут-то й була політична географія! Можна було порівняти, якими були ці країни після того, як там похазяйнували фашисти зі своїм «новим порядком», і якими вони стали тепер, звільнені від фашистської окупації в сорок п'ятому році нашою армією.

— А морем, мабуть, цікавіше подорожувати, — бовкнув Кирило, ніскільки не турбуючись тим, як сприйме його слова полковник. Але полковник не образився на Кирила, який норовить завжди поперед батька в пекло потрапити, полковник навіть погодився з ним:

— Звичайно, цікавіше. Та ще й коли пливти з такою швидкістю, як ти пропонуєш.

А Кирила вже несло — навіть без допомоги райдужних вітрил:

— Хочете, мій корабель літатиме?

Вадик Іванов аж рота розкрив. Цього ще не вистачало. Кирило — винахідник летючих кораблів! Але тут-таки Вадик подумав, що загалом це можливо. Взяти хоча б повітряні подушки. Такі глісери на Волзі вже ходять. Поки що, правда, експериментальні. Вони зручні тим, що можуть перелетіти через мілину. На велику відстань такий корабель не летить, але перемахнути через якусь там піщану косу — будь ласка! Тільки для чого тут райдужні вітрила? Для краси? Вони ж тільки хід гальмуватимуть.

І він почав прикидати, як зможе рухатись отаке одоробло над поверхнею моря на велику відстань, скажімо, у великий шторм. Припустимо, вітрила ми прибрали. Вони згорнулись і заховались у реях. Припустимо, щогли, щоб не гальмувати рух, теж складемо. Просто треба зробити їх такими, як підзорні труби чи штатив для фотоапарата. Є ще такі спінінги і такі вудлища. Але не в цьому заковика. Для чого над водою літати, коли за Кириловим задумом корабель і так рухається з добрячою швидкістю? Це він для того придумав політ, щоб коли там трапляться які підводні скелі чи рифи коралові, щоб через них перелетіти, щоб десь черевом не напоротися, на мілину не наскочити і взагалі корабель не вгробити. Спробуємо летіти, коли море тихе. Все буде як слід. А коли шторм? Коли тайфун, різні там цунамі? Як тоді? Повітряна подушка ефективна, коли її використовують над рівною поверхнею. Тоді корабель чи якийсь інший апарат рухатиметься стабільно, не буде гойданки, хитавиці, різних флатерів і деривацій. Але над нерівною поверхнею, коли хвиля при цунамі сягатиме дванадцяти метрів, взагалі чортзна-що вийде. Корабель крутитиметься так, що не розбереш, де борт, де ніс, а де корма.

Як тут бути? Вадик почав прикидати і намацувати в кишені олівець, щоб накреслити бодай приблизний графік-схему, як регулювати тиск повітряної подушки і чи вдасться різницею тисків на кожному квадратному метрі днища корабля домогтися того, щоб у подушки наче стояки-опори повітряні утворилися різної височини, залежно від того, якої висоти хвиля. Приблизно, тільки приблизно, бо хіба можна передбачити, в якому місці і на яку висоту підстрибне хвиля на даний відтинок часу?

І що там Кирило далі молов, Вадик так і не дослухав. А того, виявляється, вже в гори несло. Вже його райдужно-вітрильному кораблю, бачте, на воді тісно стало. Вадик подумав, що коли він не слухав, Кирила Іржик про це попрохала. А тоді він і на Місяць корабель зажене.

Вадик ловив краєм вуха:

— … десь у Південно-Східній Азії, на Тібеті чи в Гімалаях…

Вадька знову замислився над тим, як рухатиметься його корабель на повітряній подушці, і не чув, куди і на якій подушці той корабель занесло. Мимохіть він подумав про те, що таким, як Кирило, не повітряна подушка потрібна, а пухова. На м'якій пуховій подушці так солодко спиться, а уві сні — чого не привидиться…

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

— Хлопчиська завжди залишаються хлопчиськами. Коли вони зовсім малі, ну навчаються в першому чи в другому класі, і коли їм подобається дівчинка, вони підкреслюють свою «увагу» до неї дуже примітивно. Або за кіски скубуть, або штовхають, або чинять ще там які капості. І при тому вони думають, що навколо ніхто нічого не розуміє. Їм здається, що вони дуже вдало маскують свої почуття. Але кого вони хочуть обдурити? Дорослі їх розуміють і посміюються собі, а ми, дівчатка, теж розуміємо, і коли вони нас скубуть за кіски, чи штовхають, чи щиглів дають у лоб, нам у таких випадках зовсім не боляче.

А коли вони підростають, то все трохи змінюється. Тільки чи зовсім? От і Максим…

Збоку подивитися — він хоче взагалі позбутися мого товариства, хоче, щоб я ніколи до них не заходила. Поводиться зі мною зухвало і навіть брутально. А це ж йому так не личить! Але я добре знаю, звідки це все в нього береться, і тільки посміхаюся собі. Може б, інша дівчина на моєму місці переживала і навіть плакала в подушку, а я — ні!

І я зовсім не каюсь, що сказала йому тоді: «Максиме, я люблю тебе!» Я його таки справді люблю і буду любити, яким би він не був. Встане він на рівні ноги чи залишиться довіку сидіти в своєму кріслі на колесах — я любитиму його.

Максим стає нестерпним. І зі мною і насамперед з Кирилом. Бо ні в кого немає стільки терпіння, і ніхто з нас (я маю на увазі хлопців, бо сама з Максимом ще якось справлюсь!) не знаходить контрзаперечення, коли доводиться сперечатися з Максимом, так, як це робить Кирило. Кирила не «заведеш» і не зіб'єш з пантелику, він зможе відстояти свою думку і не перестає впливати на Максима, вимагати, щоб той сам себе переконав, що він практично здоровий, щоб отак просто встав і пішов. До речі, саме Кирило, який у житті не робив фіззарядки, а на уроках фізкультури вантюх вантюхом, посміховисько якесь, торба, а не хлопець, і ось цей Кирило примушує Максима робити фіззарядку і цілий комплекс вправ, які сам розкопав у якомусь журналі