Читати книгу - "Викривлений простір"

Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.

— Як справи, Гіднуме?

Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.

— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?

— Це ти, Імело?

— А то не признав.

— Що тобі потрібно?

— Нічого.

Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:

— Щось трапилось?

Вона тільки голосно розсміялася.

Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.

— Що з тобою, Гіднуме? Я не пізнаю тебе, — вже стурбовано повторила.

Чорнява, з модерною короткою — під кірлі — зачіскою, вона намагалася збагнути його стан.

— Я тебе не бачила таким ніколи. Хіба що першого дня…

— Кожен день є першим, — занадто серйозно зауважив Гіднум.

— Ти говориш багатозначно, як люди, — знову розсміялась Імела.

— А чому б ні? Сьогодні я відчуваю себе людиною.

— Справді? — Імела злякано відсахнулася. — Тож старий Арміляр казав правду?

— Що казав старий Арміляр? — перепитав Гіднум.

— Що в житті кожного біокібера надходить хвилина, коли він відчуває себе людиною, відчуває потребу діяти за власною програмою.

— Так, Імело.

— Гіднуме, — прошепотіла ласкаво і утаємничено. — Гіднуме… — повторила і замовкла, не знаходячи слів. — Як я заздрю тобі!

— Дурна. — Він майже крикнув. — Я можу вийти з ладу.

— Розкажи мечі все.

Кібер помітив незначне падіння тиску в системі молібденового обміну і мусив вирішувати, тримаючи руку на рожевій клавіші, скільки треба ввести ленкіну, аби підняти його до належного рівня.

— Я ненавиджу себе в цю хвилину, я відчуваю…

І замовк, ніби зляканий власними словами, готовий розказати все, чого Імела ще не збагнула сама.

Але по довгій паузі промовив холодно:

— Я хочу побути на самоті.

— Я заважаю тобі?

— Так.

— Чому, Гіднуме? Тому, що ти відчуваєш себе людиною?

— Імело, а ти сама нічого зараз не відчуваєш?

— Нічого.

— Але ж ти також мусиш відчувати…

— Що?

— Не знаю. Добре, побудь зі мною… Ти мусиш зрозуміти сама, коли вже хочеш все знати.

Імела підійшла до товстого скла перегородки маніпуляційної. Вона завмерла, мов закам’яніла, як це можуть робити лише кібери. В ту мить Імела була віддана єдиній думці — збагнути основне. Оте, що хвилює зараз Гіднума. Вона перетворилась на маленьку, напружену, красиву машинку з короткою зачіскою під кірлі.

— Хтось із них… За перегородкою… вчинив зло. Я відчуваю: у мене закипає бажання щось негайно змінити, бодай попередити. Ти вже не заздриш мені?

Вчасно помітив: клюнула довгим носом стрілка оксиметра, і відразу збільшив оберти одного з насосів.

— Вже не заздрю, — прошепотіла. — Мені страшно. Хто цей чоловік?

— Вчений-біолог Майкл Арм.

— Гіднуме, я так боюсь, що він не прокинеться.

— Ти думаєш про коефіцієнт дельта Ір?

Зелений зайчик на екрані центрального монітора неждано почав вимальовувати хвилясту лінію. Гіднум простягнув правицю до блискучого важеля іонометра і натиснув на нього. За якусь мить зайчик стрепенувся, припинив химерні зигзаги. Гіднум полегшено зітхнув.

— Так, я думаю про коефіцієнт дельта Ір. Пробач мені, Гіднуме…

Безумовно, багато важить, що ти робиш. І — як. Але існує ще й залежність від коефіцієнта дельта Ір, як називають той фактор між собою біокібери. Люди з цього приводу кажуть, що в справу треба вкладати душу. Можна все зробити за звичними схемами, без душі, отже — заподіяти зло.

— І… не залишай мене, Імело. Тепер ти знаєш усе…

— Хочеш, щоб ми разом…

— Що?

— Щоб обоє були причетні?

— Ні, - заперечив Гіднум. — Але я не хочу… — І замовк, перемикаючи потрібні тумблери. — … Вже не хочу залишатися на самоті.

— Операція закінчується, — мовила Імела.

— Так.

Ніколіан Бер поважно, як і належало великому вченому, відійшов від операційного столу, зірвав з обличчя зелену маску, його тонкі вуста щось промовили, але так тихо, що жоден звук не пройшов крізь перегородку. Тихін Раст витер спітніле чоло. І всі відійшли від нього, від того чоловіка, захованого за зеленими прістами. Всі дивилися на біокібера Гіднума, ніби запитували поглядами — ну, як? Вони знали: він зробив усе, що міг, але запитували.

Гіднум стояв