Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

своїм сувоєм, з якого звисав незаписаний край, і з ножицями, якими знічев’я поклацувала. Це все чинити в Миколинім барлозі, де місця залишалося надто мало, може, й не вельми зручно, але вони вправлялися. Атропос піднесла руку з ножицями й почала часто цвякати — я збагнув, що це дзвонять у двері. Мойри, обидві, миттю розчинились у повітрі, а я поспішив відчиняти. І тут уперше побачив Комп’ютерну Діву, сиріч Ж. Смикальську, саме ту нечестивицю, що спаплюжила мої письменницькі здібності, в яких ніколи не сумнівався, у своїй замовленій рецензії, яку правильніше було б назвати рептилькою. Здавалося б, мав би відчути гостру неприязнь, але я вже був не я, а Микола Лико, який усміхався цьому чудові природи розслиненою усмішкою, а отже, найдурнішою, а там, перед дверима, стояла викапана Клото, яка щойно переліплювала мене на Миколу Лика та й вийшла, у якийсь дивний спосіб засунувши в мене й мою одежу, і мене, у ній загорнутого. Відчував за собою чиєсь дихання, можливо, Ляхесис, відтак чув на спині її пальці, вони натисли між лопаток, можливо, вмикача, забувши це вчинити в поспіху раніше. Зрештою, не був певний, що це чинила Ляхесис, надто зимно дихало в мою потилицю, отож була то скоріше Атропос, яку ще звуть Атропою. Відтак подвійність відчувань Миколиних і моїх, з перевагою власних, зникла, і я став правдивим Миколою, який лагідно привітав гостю з розсвіченою всмішкою і з очима, що лили на нього справдешній чар. І запросив її увійти, відступивши в глибину коридорця. Тепер вона не здавалася подібною до Клото; зрештою, відчув і черв’ячків у грудях, які дружно й радісно там заворушилися, хоч кажани твердо спали. Я зачинив двері — вона ж стояла в сутіні коридору — і ми спрагло кинулися одне до одного, злившись у поцілунку. Відтак у закамарку кволо озвався, загорнутий у мою одежу і перев’язаний шворкою із петелькою, «я» справжній, лукаво звіщаючи, що справжній Микола не все мені розказав; насправді ця парочка зблизилася значно більше, ніж знав. Але це була коротенька хвилька, така мала, як черв’ячок у грудях, і вона догоріла як сірник, який запалився, але зразу ж погас. Отож ми були пристрасно злиті вустами, а руки мої блукали її тілом, торкаючись персиків, а тоді спускаючись до того місця, яке вміло так специфічно смикатися. І мені в долоню скочило мале персеня, тобто персик, бо не було воно більше за персика-плода, — здається, не тільки Микола, а і я, більше тут досвідчений, меншого в житті не зустрічав, і воно в долоні затріпотіло, як зловлена пташка, а може, й пташеня дрібної породи.

Нарешті відірвалися одне від одного, і я запросив гостю до кабінету, але не проводячи її сам, бо той здрібнілий «я», менший за найменшу цяцьку, замотаний у мою одежу, знову дався взнаки: йому жах захотілося побачити, як саме смикається (специфічно, казав Микола) її не такий уже безтілесний задок. І це було й справді специфічно, і я не стримався й чіпнув, від чого Ж. Смикальська розвернулася і знову облила мене потоком іскристих спалахів, що мені аж дихання заклало. Відтак ми знову злились ув обіймах, а рука моя намагалася зловити пташеня, яке й цього разу тріпотіло й виривалося з долоні. А ще захотілося побачити, яке воно зовні; зрештою, чому це пишу лише про одне, за природою мало б бути таких двійко.

— Подобаються мені малі груди, — прошепотів їй на вухо. — Можна, поцілую?

— Так, — спокійно сказала вона. — Не страшно! Бачите, одягла кофточку, щоб вам було зручно.

Але поки що була в курточці (правда, розстебнутій), адже надворі вже лежав сніг, і той мацюк, замотаний у закамарку в мою одежу, квікнув, щоб я був чемний і допоміг Комп’ютерній Діві ту курточку скинути, що я і вчинив, нетерпляче жбурнувши на канапу. Тоді й відкрилася справді глибоко декольтована кофточка, а що станика Ж. Смикальська не носила, спрагло обцілував обох пташенят, до яких дістався й справді без проблем, і вони, хоч і тріпотіли, але не злякано і вже зовсім із моїх вуст не виривалися.

З такої вправи почав і задихатися, бо той Микола (в якого тимчасово, задля здобуття достовірної інформації, перетворився я, автор цього писання), хоч жіночі груди бачив не раз (в кіно, наприклад, чи на зображеннях), ніколи їх не цілував, тобто ніколи не дотикався до їхньої живої плоті. Отож мав цілковиту рацію, коли казав, що уявлення — це не життя. Відхилився, щоб передихнути, і сердечно сказав:

— Дякую! Це божественно!

Коза засміялася і напівбайдуже сказала, не без ніжних ноток, звичайно:

— Нема за що!

— Є! — палко заперечив я. — Можна ще?

— Так! — спокійно мовила Комп’ютерна Діва. — Не страшно!

І я знову кинувся цілувати тих пташенят. Цього разу вони не тільки тріпотіли, а й виривалися, але не тому, що відводила їх від мене, а через мою схвильованість.

Серце калатало, і я знову почав задихатися. Вона, здається, це відчула, бо відсторонилася.

— Може, спершу поговоримо, — запропонувала просто.

— Так, звичайно, — сказав я і відійшов до Миколиного стільця, де й сів так, як чинив він.

Дивилися якийсь час одне на одного, вона всміхалася чудовою витренуваною всмішкою, а з очей лилося м’яке тепло.

Передав їй зроблену роботу (лежала тут-таки на столі) і взяв принесену, і ми переговорили на робочі теми, в яких і я виявився компетентний. Я сказав навіть, щó треба виправити; зрештою, все було написано на окремому листку, а вона передала побажання редактора, також записані на окремому листку; тобто на виробничі теми ми могли б і не говорити, але мав прийти до тями, адже не до кінця вживсь у Миколин образ.

— А ви сьогодні трохи інакший, — сповістила Коза.

У мені пролунав попереджувальний сигнал од того мацюка, що глибоко заховавсь у моїй одежі: виходило, що моє перетворення не було цілковите і вона чи жіночим, чи козиним нюхом це вихопила.

— Який же інакший?

— Ну, трошки рішучіший, — мило всміхнулася.

Зрештою, мала рацію, я невинність