Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Фіолетові діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Фіолетові діти"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фіолетові діти" автора Маріанна Маліна. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:
навіть накреслено план.

— А ти молодець! — із повагою розглядаю «план».

Славко у відповідь задоволено усміхається.

— Як ти про все довідався?

— У мене спосіб є…

— Який?

— Це секрет, — тепер очі в нього, як у бісеняти.

— То що, не скажеш?

Зітхає:

— Скажу… Я екрануюся. А вони не знають, шо я вмію.

— Як це?

— Дуже просто — якщо не хочеш, шоб тебе помітили, треба в голові крутити яку-небудь пісеньку. Тоді не видно, шо то ти.

— Так просто? Подумки співати?

— Ага! Тільки не зовсім співати, а прокручувати, шо колись чув… тільки спочатку треба зробити голову порожньою. Ну, щоб у ній нічого не було. Ясно?

Я згадую, що подібне я читала в якійсь фантастичній книжці з далекого дитинства: якщо прокручувати в голові слова пісеньки, то твої думки неможливо прочитати, і думаю, дивлячись на Славка: «Може, ти граєшся, дитинко?»

5

Ось і настав цей день. Тридцяте грудня. Ця дата мене одночасно лякала і вабила. Та, мабуть, більше вабила. І що більше я собі говорила: все це видається не надто розсудливим і навіть досить небезпечним, то більше мені хотілося встромити туди свого носа.

Цікавість…

Цікавість… кого ти і коли доводила до добра?

Але питання, що пульсували в моєму мозку, вимагали відповідей. Це повне безумство…

Але.

Я хочу знати.

Я маю на це право.

Тому я беру з собою галогенового ліхтарика, «шукача», тепло одягаюся та вирушаю за пригодами.


У метро я помічаю декількох учнів із нашої школи. Вмикаю «шукача». Так, вони «світяться». Шість зелених плямок на екрані. Здається, я натрапила на потрібний мені слід. Я непомітно сідаю з ними до одного вагона.

Без пригод ми дістаємося до потрібної зупинки. Я йду за ними. Спочатку змішуюсь із натовпом. Поступово людей меншає. Ми відходимо все далі і далі від цивілізації. У цих місцях навіть ліхтарі вже рідкість. Але світить повний місяць — і все видно. Сніг напередодні підтанув, і від морозу асфальт місцями вкрився тоненькою крижаною кіркою. Вона трохи тріскотить під ногами. Я намагаюся йти тихо й обережно. Раптом один із хлопців озирається. Треба йти ще обережніше… Я уповільнюю кроки та ховаюся за деревами. Згадую, що Славко мені радив екрануватися, бо мене можуть помітити. Може, вони і справді читають думки? Мені робиться трохи по м’ятному холодно від цієї фантастичної думки, та зараз ніч, темні, виразні тіні від повного місяця здаються живими химерними істотами, і я готова повірити у будь-що… Як там мене вчив Славко? Треба звільнити мозок? Я намагаюся ні про що не думати. У мене, мабуть, погано виходить, бо хлопець озирається ще раз. Мене не бачить, бо я ховаюся за деревом. Я ще більше відстаю від них і запускаю першу пісеньку, яка спадає на гадку. Дурнішого годі й придумати:


Ла-ла ла-ла-ла-ла! Зібен, зібен, ай лю-лю Зібен, зібен — айн, цвайн. Зібен, зібен, ай лю-лю — айн, цвайн, драйн! Дансинг! Ла-ла ла-ла-ла-ла!

Спасибі Сердючці!


Ла-ла ла-ла-ла-ла! Дансинг!

Мене вже ніхто не помічає. Принаймні не озирається.

Ми звертаємо з асфальту і заглиблюємося в невеликий лісок, яким щільно поріс височенний пагорб. Намагаюся йти якомога тихіше. Вже немає крижаної кірки, натомість, що вище ми підіймаємося, то більш поодинокими стають білі клаптики снігу і навкруги, під деревами, чорніє гола земля Ми йдемо доволі довго. Звіряюся з папірцем — просуваємось у потрібному напрямку. Кросівки м’яко і майже нечутно несуть мене стежкою, що зміїться попереду. Стежка робиться дедалі крутішою. До дерев додаються величезні каменюки, що то тут, то там стирчать із-під землі, немов спини таємничих рептилій, які вилізли погрітися під місячне світло. Я пропустила своїх «провідників» добряче вперед, тому бачу тільки їх далекі тіні. Раптом тіні ковзнули трохи вбік і зникли в темряві. Йти зробилося важче. Від холодного повітря та швидкої ходи в мене починає колоти в правому боці, я зупиняюся, щоб відновити збите дихання. Куди ж вони зникли? Мій погляд обмацує місцевість, і, нарешті, я помічаю темний вхід до печери. Зараз висуватися небезпечно, бо мене можуть помітити, тому я ховаюся за валуном. Від нього, здорового, холодного, покритого зеленаво-жовтуватою пліснявою та ще якимось лишайниками, тхне вогкістю та багнюкою, навіть узимку, немов від справжньої рептилії. Присідаю біля нього й дивлюся на годинник. Ці «фіолетові», за якими я ув’язалася, добряче спізнилися на своє зібрання. Маю надію, що вони останні. Бо не дуже хочеться, щоб мене викрили.

Я чекаю хвилин п’ять — і повільно заходжу до печери. Присвічую ліхтариком. Це тунель, доволі високий, над головою в мене, мабуть, іще цілий метр. Я тихо, обережно пробираюся вперед. Поки ніяких відгалужень. Я вже відійшла далеченько від входу. Ліхтарик зненацька заблимав і згас. Вимикаю його, потім знову вмикаю, трясу — нічого не допомагає… Світло залишилося позаду маленькою невиразною плямкою. Куди мені тепер? Повернути назад?

Мабуть, це було б правильно. Але я роблю інше — я йду вперед. За деякий час остання краплина світла остаточно зникає.

1 ... 40 41 42 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіолетові діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фіолетові діти"