Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Збоку під виром розсолу побачили дно. Воно було світло-жовте, злегка припорошене чорною курявою та, ніби іржею, поплямоване цятками коричневого мулу.

Висунута з батискафа гідравлічна рука чіпкою клешнею в кількох місцях схопила порцію грунту — рихлої, чорної, як сажа, сульфідної руди. Пізніше в лабораторіях «Садка» знахідку вивчатимуть, з'ясовуючи, як із тих розсолів і металоносних осадів у глибоководних прірвах океану виникають поклади корисних копалин.

До дна з цього боку гори так і не дійшли — на заваді ставали все ширші й ширші тераси, заступаючи дорогу вниз. І тоді ми взяли курс на захід, де підводився конус найвищого на плато вулкана.

Поряд почулися сигнали. То обізвався маяк № 2. Зараз він був не більше як за сто метрів, і якраз на траверзі, по лівому борту батискафа.

Ми пливли над загадковою рифтовою долиною.

Із «Садка» надійшло розпорядження:

— Спустіться нижче і решту дороги пройдіть понад дном.

— Бажано було б, Кіме Михайловичу, досягти підніжжя вулкана і до наступного добиратися вподовж західної стінки рифтового «корита», — мов крізь вату долинув голос начальника експедиції.

Рифт, чи інакше рифтова долина, формою нагадує крутосхилу, розмиту дощами й талими водами степову балку або ж велетенське, з широко розсунутими боками, корито.

Заєць з нетерпінням очікував довгожданої зустрічі. Геолог, він на власні очі прагнув побачити те, про що лише читав: кожний підводний гірський хребет майже навпіл розсічений глибоченною щілиною — рифтом.

Долина, над якою ми зараз пропливали, і була тим шрамом, що проліг уподовж обличчя покритої багатокілометровою водяною товщею землі. Як шкіра на шрамі в людини, так земна кора в рифті на відміну від решти оболонки планети — тонка й непостаріла. Під нею нестримно клекоче в'язка речовина мантії. Розплавленим, вогнедишним потоком виривається вона з диявольського підземного котла, виходить назовні, утворюючи серед океану численні гірські кряжі й западини.

Так було спрадавна. Але й понині в рифтове «корито» з підземних глибин просочуються потужні теплові потоки, вичавлюється загадкова мантійна речовина — внутрішня оболонка Землі. І завдяки землетрусам відбуваються зсуви й переміщення дна.

Заєць недаремно ждав і хвилювався: зазирнути в майстерню, де скульптор — велична Природа, побачити відкрите обличчя Землі для кожного геолога — мрія. Здійснення її — винятковість. І це випало на долю нашого запального товариша, молодого вченого Альфреда Зайця.

— А там, може, натрапимо й на слід Гондвани. Розумієш, да Гама, як було б здорово! — поділився зі мною своїм заповітним Альфред.

— Розумію, але ж Гондвана, як ти казав, то великий материк, якому замало й океану, а ти збираєшся його шукати на маленькому плато.

— Слушне зауваження, — погодився Заєць. — І водночас неправильне. Щоб відчути смак меду, не треба з бочки виїдати увесь мед — досить і ложки, — афористично сказав він. Потім так же мудро додав — Як сонце відбивається в краплині роси, так і ознаки чогось великого можна помітити в незначному, мініатюрному. Я маю на увазі район, обраний нами для підводних пошукових робіт. Нам, геологам, важливо взагалі з'ясувати, чи розсувається й рухається земна кора — проблема дрейфу материків — пам'ятаєш? Ну і які породи залягають у рифтах. Ці та інші спостереження можуть допомогти розв'язати питання: земля під водою — то залишки материкового суходолу — Гондвани чи звичайне океанське дно.

— Мене цікавить інше, конкретніше, — відповів я.

— Що саме?

— Рештки Гондвани, про яку ти і Юрко Ступа стільки розповідали. Гондванівські міста, всіляке череп'я.

— Он чого захотів! — відказав Заєць. — Череп'я, таблички із загадковими письменами, цар Гонд, цариця Монікосума. Чи не так? — лукаво підморгнувши, перепитав він. — Втім, побачимо, що там унизу.

Старі люди кажуть: не можна гнівити долі навіть жартома, щоб, бува, справді не накликати біди… Я мимоволі згадав оті дурні Оканеві віршики про тутешні глибини, в яких, мовляв, жаба не одному давала моні. Василь таки напророчив — ми мало не загинули!

І ось чому.

Через якихось десять хвилин після спуску з густої темряви показалося внутрішнє днище рифта.

— Трохи «політаємо», а тоді вже сядемо, — вирішив командир.

Ми й справді ніби летіли, і під батискафом, як під крилом літака, розкинулася зморшкувата, вся в білих, «засніжених» пагорбах і видолинках земля.

Гори довкруг були то високі й стрімкі, то зовсім приземисті, пласкі. Між ними з півночі на південь простягалося «корито» — долина, по якій, ніби кавуни на баштані, погорбились крутобокі подушки — поля вхололої колись магми.

Щоб не наскочити на яку-небудь брилу, батискаф рухався повільно. І, перш ніж наближатися до узгір'я, шлях промацували локатором та прожекторами.

Пройшли вподовж долини. Всюди розкидані безладно валуни, поміж яких, наче кущі полину, рясніло густе мереживо коралів; схожі на прибите спекою й скручене в трубочки бадилля кукурудзи — довгасті батоги своєрідної тварини віргулярії; ромашкові пелюстки білих губок, стебельця горгонарій та «кошика Венери». А над ними — справжнісіньке поле з баштаном! — завбільшки як метелик рибки макрурус та клишоногі червонаві рачки й креветки. І я, доречно чи недоречно, прошепотів давнє, зухвале, як, бувало, говорив у дитинстві: «Діду, діду, а я краду кавуни, щоб сорочку зняли!»

— Да Гама, — обізвався Заєць, — ми пропливаємо понад «вікном», шибка в якому — найтонша земна кора, а під нею царство Плутонії — огонь, вируюча магма. Пишайся, Васько! Серед усіх людей планети ми нині найближче до серцевини Землі.

— Я й так пишаюся.

— По тобі не видно.

— Можливо…

Я згадав щойно поле і на хвильку справді засмутився.

Після короткочасної зупинки — серед пагорбів Данило вибрав рівну галяву — батискаф, навантажений зразками взятих маніпулятором донних порід, звернув ліворуч і попрямував, як і радив Гліб Семенович, до прямовисної західної стінки рифту.

Величніше за цю стіну важко уявити. Знизу на всю багатометрову висоту вона