Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

“Ну, розм’якнув!” розсердився на себе Микола.

Він витяг з кишені аркушики з аналізами, розгладив їх і почав порівнювати із записами в журналах. За чверть години він знайшов те, що шукав: дані аналізів збігалися із спектрами радіоактивності зразків, що їх вони опромінювали мезонами два роки тому, коли виникла ідея нуль-речовини… Микола відчув, що знайшов ниточку, дуже тоненьку, і ще невідомо, куди вона при веде.

— Гаразд… Ну й що ж далі? — спитав Яків, коли Самойлов розповів йому про своє “відкриття”. — Що з цього випливає?

— Багато чого. Слухай. Тепер ми вже дещо знаємо про цю речовину. Знаємо, що вона розпалася з виділенням величезної енергії, більшої, ніж при синтезі важкого водню, що вона може руйнувати незламний нейтрид. Нарешті, знаємо, що розпалася вона з виділенням мезонів і залишила слід — особливу радіацію…

— Але ж ми не знаємо, як вона виникла під час їхнього досліду, — заперечив Якін. — Ось що: коли деякі обставини народження цієї речовини ми встановили, давай повторимо експеримент Голуба і Сердюка Тоді й побачимо… Так само вимкнемо витяжні електромагніти, опромінюватимемо нейтрид швидкими мезонами…

— …і так самісінько розлетимося на окремі атоми, й ніхто потім не розбере, де твої атоми, а де мої! — закінчив Самойлов. — Це ж авантюра!

— Тільки, будь ласка, без повчань! — розсердився Яків і почервонів. — “Авантюра!” Заперечуй по суті, коли можеш!

Микола пильно поглянув на нього. “Не вистачало ще посваритися зараз”.

— Гаразд, давай по суті, — сказав він примирливо. — По-перше, ми не знаємо режиму мезонатора, адже лабораторний журнал, що його вів Голуб, згорів. А ти пам’ятаєш, скільки місяців ми шукали режим для одержання нейтриду? По-друге, ти гадаєш, що в нас на заводі чи в якомусь іншому інституті, де є мезонатори, тобі дозволять займатися такими непродуманими й небезпечними дослідами? По-третє…

— Гаразд, переконав! — підняв руки Яків. — Що ж ти пропонуєш?

— Думати. Ну, а коли нічого іншого не придумаємо, візьмемось за досліди.

Микола йшов через парк до тролейбусної зупинки. Сніг перестав. Доріжка на алеї була протоптана небагатьма пішоходами. У вогкому повітрі ясно світили крізь дерева поодинокі ліхтарі. Обабіч алеї стояли на гіпсових тумбах посірілі від холоду статуї напівголих фізкультурників з веслами, ядрами й дисками. Два малюки, що приїхали в парк обновити лижі, ліпили тугі сніжки й намагалися влучити в спортсменів.

Ще зовсім недавно вони з Голубом йшли цією ж алеєю і сперечалися. Іван Гаврилович тоді казав про “мезоній”.

“…ми ще дуже неясно уявляємо собі можливості тієї речовини, яку відкрили”, немовби почув Микола його розкотистий і чіткий, трохи хрипкуватий голос.

Стривай, стривай! Було в цьому спогаді щось близьке до сьогоднішніх суперечок і “відкриттів”. Микола навіть зупинився й прислухався до себе, щоб не сполохати найтоншу думку.

Десь поряд з гілля спадали краплини; падали, ніби підкреслюючи тишу, так дзвінко й розмірено, що по них можна було рахувати час.

Що ж він тоді сказав? Про один незрозумілий ефект… його вони одержували кілька разів… Ага! Микола відчув, як у нього шалено закалатало серце, “…якщо довго опромінювати нейтрид у камері швидкими мезонами, — сказав тоді Іван Гаврилович, — він починає відштовхувати мезонний промінь… Схоже на те, що нейтрид заряджається негативно”… Так… Але потім, коли вони витягали нейтридну пластинку, ніякого заряду на ній не виявляли.

Значить, у них під мезонним променем нейтрид заряджувався, і заряджувався, очевидно, дуже сильно. А коли витягати його на повітря… Повітря!!! Ось новий фактор!

У Самойлова від зливи думок, від перевтоми на мить потемніло в очах. Він набрав жменю снігу й почав натирати собі обличчя… Це була ще одна думка, і вона здавалася вирішальною.

Читач, мабуть, пам’ятає, що події, про які розповідається в книзі, хоча й відбувалися в різних кутках земної кулі, але співпали за часом. Тому розділи, де про них іде мова, тісно переплелися. В цьому розділі зібрано газетні вирізки, присвячені вибуху на заводі в Нью-Хенфорді.

“ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО АТОМНУ КАТАСТРОФУ В КАЛІФОРНІЇ. 12 листопада “Ассошіейтед-пресс”. Сьогодні о 10 годині 10 хвилин за місцевим часом на одному з нових атомних заводів у Нью-Хенфорді (на півдні Каліфорнії, в басейні ріки Колорадо) стався гігантський атомний вибух. Звук від вибуху було чути на віддалі 80 кілометрів, струс ґрунту зафіксовано майже в усіх містах західних штатів.

На заводі перебувала денна зміна робітників. Причини вибуху невідомі”.

“САН-ФРАНЦІСКО МОРНІНГ ПОСТ… Це був вибух, що своїми ознаками нагадує випробування уранової бомби найбільшого калібру. В ранкове безхмарне небо Каліфорнії знявся вогняний гриб, який побачили в Сан-Бернардіно й у Фініксі. Фотографія, зроблена випадково на віддалі 20 кілометрів, зафіксувала вже останню стадію спадання вогню й пилу… На заводі в цей час було близько 280 робітників та інженерів. Очевидно, ніхто з них уже не зможе розповісти, як усе це сталося. Небагато-хто вцілів і з тих, що перебували в будинках селища, розташованого поблизу заводу. Ті, кого пощастило врятувати, в такому стані, що всякі розпитування недоречні, та, крім того, вони й не можуть нічого пояснити. Місто Нью-Хенфорд фактично перетворилося на радіоактивну пустелю”.

“ЧІКАГО-ГЕРАЛЬД. Що виробляв засекречений нью-хенфордський завод, який належав раніше концерну “Двадцяте століття”, а тепер належить тільки богові? Атомні бомби? Але ж це — монополія уряду. Уранові реактори для електростанцій? Навряд чи це було б вкрито такого таємничістю, яка перевищує