Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

- Та ні. Просто пожартував невдало.

- Ну, от і моя кімната. Я зараз попереджу дівчат, якщо вони вже приїхали.

Але в Орисиній кімнаті нікого не було, і Хосе заніс валізи. Майже одразу вони вийшли у довгий коридор гуртожитку і, спустившися сходами на перший поверх, прослизнули повз похмурого Колю, який провів чоловіка таким поглядом, ніби той був його особистим ворогом.

Кілер і студентка оминули ще один гуртожиток, і Хосе побачив з другого боку вулиці велику споруду, архітектура якої дещо відрізняла її від інших університетських, що знаходились поряд. Очі Хосе-Романа горіли якимось дивним жовтим полум’ям. Так завжди бувало з ним, коли необхідно було діяти. Операція, заради якої він приїхав до Києва, розпочиналась.

- Це і є знаменитий профілакторій? - запитав він в Орисі.

- Точно так, ти не помилився.

- Ти зі мною зайдеш?

- Ні, мушу йти на заняття. Ти сам все, що треба знайдеш. Зателефонуй, коли влаштуєшся або не влаштуєшся, і я видам тобі твою валізу. Бувай.

- До зустрічі.

Орися пішла на заняття, а Хосе зайшов у двері профілакторію і звернувся до чергової з проханням показати кабінет головного лікаря. Та показала рукою праворуч по коридору і повідомила, що Антоніни Григорівни ще немає. На запитання Раміреса, коли головний лікар зазвичай приходить на роботу, чергова відповіла, що по-різному. Чоловікові нічого не лишалося, як всістися в зачовгане крісло під стіною і чекати появи керівництва лікувально-оздоровчо-профілактичного закладу.

За півгодини двері черговий раз відчинилися, і до вестибюлю швидко зайшла висока, нехудорлява і доволі симпатична молодиця «років за 35» - на око визначив Рамірес. Чергова одразу повідомила лікарку, що її чекають. Хосе пружньо підхопився, подарувавши головній лікарці найкращу посмішку з власного арсеналу.

- Ви до мене? - запитала Антоніна Григорівна.

- Так. Чи можу я потрапити до вас зараз на прийом?

- Ви представляєте якусь організацію чи є приватною особою?

- Сьогодні я суто приватна особа і в мене особиста справа, - встиг ще сказати Хосе до того, як вони наблизилися до кабінету.

- Сідайте на вибір, - вказала, приязно посміхнувшись, дама на кілька стільців біля кабінету. - А я зараз перевдягнуся в медичну уніформу і тоді покличу вас.

Вона зникла за дверима, а кілер роздивився довкола. На стінах висіли плакати з розповідями про різні хвороби, пандемії, а також інструкції про правильне чищення зубів і безпечні статеві відносини. Більшість з тих папірців вочевидь провисіла тут не один рік. На деяких веселі студенти дописали і домалювали щось явно сороміцьке. Нарешті двері відчинилися, і звідти визирнула головна лікарка, яка вже встигла не лише перевдягтися в білосніжний халат, який, до речі, дуже гарно підкреслював жіночність її фігури, але й підмалювати обличчя.

«Для мене старається», - вирішив Рамірес.

Він стрімко підвівся і рушив до кабінету.

- Що вас привело до нас? - запитала головна лікарка. - Чим я можу допомогти?

- Буду з вами абсолютно відвертим, як пацієнт з лікарем, - посміхнувся Хосе. - Декілька років працював в Іспанії помічником нотаріуса. Трохи заробив грошей, володію кількома мовами. Мене переконали, що зараз в Києві я можу заробити грошей більше, ніж там, на чужині. Волів би спробувати тут. Мені потрібно десь перебути, поки влаштуюся на роботу. Тоді зможу винайняти квартиру. А зараз я просто дезорієнтований. Зовсім не знаю Києва. Місто величезне, в Іспанії я жив у невеликому провінційному містечку і не звик до таких масштабів. Чи не домогли б ви мені влаштуватись у вашому санаторії-профілакторії на місяць-два, поки не знайду роботу? Я людина дуже спокійна, горілки не п’ю, дівчат приводити не буду. У вас не виникне через мене жодних проблем. Готовий платити за проживання та харчування, і окрім офіційної платні - ще й вам особисто, скільки скажете. Щоб ви не думали, що я якийсь там засланий козачок, ось, прошу, ознайомтесь з моїми іспанськими паперами з дозволом на проживання і працевлаштування.

Головна лікарка взяла документи. Було помітно, що вона зблизька майже нічого не бачить, але одягти окуляри, очевидно, посоромилась.

- Я іспанської мови не знаю, - сказала вона, відсуваючи документи. - Думаю, ми вам допоможемо. - Потім додала, витримавши довгу, майже театральну паузу. - Місяць-два - це саме в моїй компетенції. А там, можливо, знайдете собі якусь жіночку з квартирою. Дехто з приїжджих чоловіків непогано таким чином влаштовується в столиці. Тут стільки самотніх жінок…

- Вибачте, - Хосе вирішив йти напролом, - а ви одружені?

- Ні, але в цьому сенсі на мене не розраховуйте. Знаємо ми таких «іспанців»...

- Ви себе просто недооцінюєте, - Рамірес черговий раз зобразив на обличчі фірмову посмішку. - Не треба бути іспанцем, щоб це помітити. Я, наприклад, в Іспанії таких гарних жінок не зустрічав.

Це вже були відверто грубі лестощі, і головна лікарка вирішила закінчувати розмову.

- Ви тут посидьте, а я піду дам розпорядження, щоб вас прийняли належним чином. Український паспорт у вас, сподіваюсь, є?

- Ось, будь ласка, - Рамірес простягнув жінці свого паспорта.

- Роман-Мар’ян Ткачук, - вголос прочитала головна лікарка. - Народився в місті Самборі Львівської області. Ха-ха! А моє дівоче прізвище теж Ткачук. Щоравда, родом з Київської області.

- Може, це доля? - стиха промовив лагідним тоном Хосе.

Головна лікарка не відповіла і, вибачившись, з паспортом у руках вийшла до коридору. За декілька хвилин вона повернулася і повела Раміреса поселятися. Конверт з євро кілер залишив у неї на столі. Його поселили на другому поверсі в кімнаті, де окрім нього нікого не було. Вікнами вона виходила в тихий двір. На столі вже лежали талони на харчування і перепустка до профілакторію. В день приїзду Хосе відпочивав, а вже наступного дня почав активні дії з рекогносцирування місця проведення запланованого замовлення.

Посередник ще