Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.

- Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i хлопець, але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський i вийшов в двiр виряджати сотню козакiв, котра пiд проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустрiч поїздовi за Чигирин на київський шлях.

Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В свiтлицю влетiв Юрась, худенький, блiдуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив галасу на всю свiтлицю.

- Мамо! що це таке? що тут дiється в палацi мого батька? - кричав Юрась.

- А що ж тут дiється, сину? Ми зiбрались оце стрiчати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути її отут в свiтлицi, вкупi з нами, - обiзвалась до його Ганна Хмельницька.

- Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господi? Що це тут витворяє Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю.

- А що ж вiн витворяє? - обiзвалась Олена Нечаєва. - Стрiчає нову гетьманшу, Олену Богданiвну.

- Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої конi?

- Нi, не знаємо. А де ж твої конi? Певно, в станi, - промовила Ганна Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.

- Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мої конi! А Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! - кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то мене б не брала така досада, як за мої конi.

- Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi твої конi, - обiзвалась Ганна, - i повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як твої конi постоять час в повiтцi.

- Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повiтцi свої конi, та мої? Хто тут господар в домi? Вiн, чи я? Я - господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i Суботiв, викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон талярiв, i забрав теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в Гадячi моїм батьком грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!

- Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьманської булави на який час, бо тобi треба їхати до Києва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна.

- Навiщо менi їхати до Києва? Я й дома скiнчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої конi не поставлять в моїй станi! - репетував Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.

Ганна Хмельницька схопилась з мiсця i кинулась до Юрася. Вона зауважила, що вiн став дуже роздратований, i боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами i трохи заспокоїла, обiцявши, що його конi знов поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'їзд гетьманшi та роз'їдуться гостi. Юрась заспокоївся.

- Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрiчати вкупi з нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози одразу висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну хворобу; тепер та слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.

Катерина Виговська вийшла з свiтлицi, швидко вернулась i принесла свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному блюдi хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi.

Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном, ослони й круглi циглики, обтягнутi червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:

- Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!

Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав з вiкон дзвiницi на поле, i промовив:

- Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шiсть од Чигирина!

- Час мені виїздити з козаками назустрiч моїй гетьманшi! Прощавайте тим часом! - промовив гетьман до Ганни Хмельницької i прожогом вискочив у двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному конi виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за мiстом. На мосту ждав своєї гетьманшi й гетьман з старшиною.

Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла чутка, що молода гетьманша - дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотiй каретi, а за нею їдуть усе князi, шляхтичi та польськi сенатори, котрi знов запанують на Українi за нового гетьмана. Мiж простим народом розповсюдилась чутка, що вкупi з гетьманшею наїдуть польськi пани i привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма знов заведе панщину.

Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрiй сидiла гетьманша, її невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловської. На всiх конях над головами, на кракiвських високих хомутах, манячiли