Читати книгу - "Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем"

Навпаки, вона довго брикалася, мордувалася, робила сцени, плакала, витівала, казала, що заподіє собі смерть... Я й сам почував себе дуже прикро. Башева таки дуже гарна, можна сказати, найвродливіша з усіх дочок, але набиватися силоміць у женихи я теж не хотів. Однак Беня Рафалович уперся й ані руш... Коротше кажучи, ми одружились — і нічого. Хвалити бога, в нас уже є двоє дітей і незабаром буде ще одна дитина... Усе було б, як то кажуть, нічогенько, якби не нове нещастя, що нас спіткало...

— Яке ще нещастя? — спитав перелякано Рафалеско.

Касир поспішив його заспокоїти:

— Нічого. Нічого. Це тільки так говориться — нещастя. Насправді це зовсім не таке вже велике нещастя. Хазяїн, чи то пак тесть, тобто твій батько, хай довго живе, на старості літ, очевидно, з горя, розумієш, став святобожний, не доведи господи, який святобожний. День і ніч одно тільки молиться й читає псалтир. Що ж, молитися і псалтир читати — це ще можна стерпіти, якби не більше нещастя. А саме: яке нещастя? Цадик...* Хазяїн, чи то пак тесть, нехай довго живе, нараз став запеклим хусидом, прихильником цадика і почав, розумієш, часто їздити до нього. І не тільки їздить, а й надовго затримується, не виїжджаючи з цадикового двору. Спочатку це був штефанештський цадик, а тепер боянський. Ось уже понад півроку, як він живе у цадика в Боянах і не хоче вертатись додому. Поїхав у Бояни на свято і відтоді носа додому не появляє. Побачивши, що ми на нього не дочекаємось, я пишу йому, тобто тестеві, листи один за одним: "Гвалт, любий тестю, чим це закінчиться? Адже все хазяйство перевелося на ніщо!" А він ані мур-мур. Тільки й зпає, щоб йому, розумієш, переказували гроші. А що в мене — криниця? Криниця теж вичерпується! Кепські справи, але що робити далі? То я надумав, розумієш, і заскочив підводою до тестя в Бояни, щоб з ним перебалакати. Адже не можна його залишати напризволяще. Але спробуй говорити до стіни. Він знає лише одне: цадик, цадик і тільки цадик! Поговорити з ним про повернення додому в Голенешті не можна було, слухати не хотів. Згадати про дітей — даремна річ! А як згадаєш ім'я Лейбки чи Аншела — життям важиш! Аншела він не прозиває інакше, як "душогуб". Оцей душогуб, каже він, без ножа зарізав матір. Якби не Аншел і його нещасна подорож до Бухареста, тесть не лишився б удівцем, у цьому немає ніякого сумніву. То слухай далі. Прибув я до Боянів, до цадика, чи то пак до тестя, а вигляд у нього, розумієш, ворогам би нашим такий вигляд. Важко згадувати. Серце болить. Побачив би ти його — половини не лишилося. Живіт звисає. Щоки запали. Постарів, посивів. Я мало не заплакав. А він щоб хоч запитав: що поробляють діти? Нічого, ні пари з уст. Вимагає, щоб я, розумієш, пішов з ним до цадика, і таки негайно. Так він хоче. Можна, кажу тобі, луснути з досади. Доля цієї людини — то наука всім нам. Хотів з ним завести розмову, поговорити про домівку, спитати, чим це все скінчиться? А він не дає. Завтра, каже, завтра. Сьогодні він повинен, розумієш, бути в цадика. І так з дня на день. Тим часом, сидячи в заїзді, почув я розмову юнаків з Чернівців... про єврейський театр... про бенефіс якогось одного славетного, ще зовсім молоденького актора з Бухареста. Кров з молоком, на ймення Рафалеско. Місто Бухарест і слова "актор", "молоденький", "кров з молоком" запали мені, розумієш, у голову. "Чи не наш це Лейбка? — подумав я собі.— Тут є якийсь зв'язок: Бухарест... Рафалеско... єврейський театр..." Тоді я собі подумав: однаково витрати великі, коштуватиме ще кілька карбованців, а я мушу, розумієш, глянути на цього молоденького актора з Бухареста.

Але перше треба було поговорити з хазяїном, чи то пак з тестем, почути, що він скаже. Та з чого починати? З театру. З єврейського театру в Чернівцях!.. Почувши слова "єврейський театр", він змінився на виду... Що я тобі скажу? Кращого кладуть у домовину. Він аж затрусився, схопив ціпок, розумієш, і сказав, що голову мені розтрощить, якщо я хоч ще одне слово вимовлю... Погано, але що робити? Я вийшов на вулицю, найняв підводу до Чернівців, заплативши купу грошей. Але скажу правду: якби я знав, що це коштуватиме мені бозна-скільки, якби довелося навіть пішки піти — які тут можуть бути балачки? Чого варто те, що я бачу тебе, хвалити бога, живим. А пошана, яку ти маєш у театрі! Повіриш чи ні? Коли почалися оплески й вигуки "Рафалеско!" і молодь схопила тебе на руки, в мене сльози виступили на очах, слово честі! Я згадав, розумієш: господи, та це ж наш Лейбка, той, що спав разом зі мною в одній світличці!.. Ліжко навпроти ліжка!..

Тут Щастя й Радість витер сльозу, й раптом у нього змінилися голос, вираз обличчя і тон. Він озвався до Ра-фалеска солодким закрадливим голосом:

— Пам'ятаєш, голубе мій, як ми спали разом в одній світлиці, ліжко навпроти ліжка?.. Штани разом з ключами я завжди клав у себе в головах... Гадаєш, що я не чув, як хтось стояв коло мого ліжка, мацав штани і порався біля шухляди стола?.. Чув, щоб я так чув саму тільки радість. Але я не міг, розумієш, розплющити очі... Де поділися гроші, що... там... у шухляді?.. Я хочу спитати: в кого вони лишилися? У того, що з обрезклим, зім'ятим обличчям, чи в маленького актора з хитрющими очима, який ходив вистрибом, чи в тієї рябої холери, що колись звалась Гоцмах, а тепер його вже звуть Гольцман?

Розділ 83

КІНЕЦЬ СІМ'Ї РАФАЛОВИЧА

Уже розвиднялося. Чернівецький базар, що навпроти "Чорного півня", почав прокидатися, з'явилися перші покупці, а наші два давні знайомі, Рафалеско й касир, усе ще розмовляли. Тобто говорив тільки касир, а Рафалеско слухав його з величезною увагою, лише інколи перериваючи вигуками: "Таки справді?" Або: "Що ти кажеш?" Або: "Не може бути!" Касир запевняв його, що він розповідає святу правду, і божився при цьому, щоб так дожив повернутися додому, до своєї дружини й діточок, неначебто Рафалеско не вірив йому без цього. Це було так кумедно, що Гольцман, який усе ще сидів за дверима в сусідній кімнаті, заглядаючи в шпарину до кімнати Рафалеска та прислухаючись до всієї розмови, не міг стриматися від сміху, що душив його. А коли Щастя й Радість раптом спитав у Рафалеска про гроші, які зникли тоді з письмового столу в Голенешті, Гольцман щільніше припав вухом до дверей, нетерплячо чекаючи, що відповість на це хлопець. Аж тут затріщав стілець, на якому сидів Гольцман, і вони всі троє перелякалися: Рафалеско і касир просто перелякалися, почувши тріск, який у нічній тиші здавався дужчим, ніж був насправді. А Гольцман злякався, подумавши:

209

14 Шолом-Алейхем, т. 2

може, вони дізнаються, що він цілу ніч прислухався за дверима до їхньої розмови. Однак після кількох хвилин тиші переляк пройшов і Гольцман міг залишитися безборонно на своїй позиції, як і раніше. На жаль, він найцікавіше не почув, не тому, що погано прислухався: навпаки, він чув крізь двері кожне слово. Але тут була інша причина: Рафалеско просто не схотів відповісти на запитання про гроші. Він підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, потім зупинився і, замість відповісти новому швагрові на його запитання, сам спитав його:

— Ну, а що поробляє кантор, мій колишній вчитель?

"Хлопець зовсім не дурний,— подумав Гольцман.— Той питає одне, а цей забиває йому баки про вчителя, про кантора. Якщо так, можна піти спати. Уже світає. Кат його бери, отого похмурого чоловіка, холера йому в кишки!"

Гольцмап тихенько підійшов до ліжка, роздягся, вкрився ковдрою поверх голови і швидко заснув. А швагри, касир і Рафалеско, розмовляли далі:

Касир. Ти питаєш про кантора Ісроела? Еге-ге! Щасливий! Щасливий безмежно!

Рафалеско. А саме?

Касир. А саме? Він тепер багатій.

Рафалеско. Багатій? Кантор Ісроел став багатієм?

Касир. Та ще яким багатієм! Він уже не вчитель і не кантор. Те-те-те! Зовсім не той Ісроел, що колись. А кап-ториха Лея, пам'ятаєш канториху Лею? Вона носить перли в будень і вбирається, розумієш, як багатійка. Перед кожним вихваляється своєю дочкою. Скрізь, де б не стояла й куди б не ходила, тільки й чути: "Моя Розка і моя Розка". Вона своєю Розкою всім голову затуркала. Жартуєш, така, нівроку, дочка! Тепер вона вже не зветься Розка. Тепер вона вже зветься Роза, славетна співачка. В Лондоні живе. Ти її пам'ятаєш чи ні? Оце недавно вона гостювала в нас у Голенешті з цілою зграєю співаків та акторів. З Лондона приїхали, їздили, розумієш, каретами й велосипедами — такий шарварок був, що ну! Те, що їм коштувала ця подорож, дай боже нам обом стільки заробити. Що тут дивного? Кажуть, що вона має нареченого, в якого є мільйон, розумієш, цілий мільйон! Голенешті ходором ішло. На вулицях бігали за нею. Нічого дивного тут нема! По-перше, вона таки стала гарна, як квітка гайова. Висока, ставна і вродлива, а співає, кажуть — світ не чув такого співу. Крім того, вона багата, купається в золоті. Можеш собі уявити, канторова дочка дозволила собі заявити, що хоче купити, розумієш, наш будинок, тобто будинок тестя. Для кого ти думаєш? Для неї? Нічого подібного! Для кантора. Сам кантор навіть і слухати не хотів. Канториха теж. Навіщо їм, кажуть, такі хороми? Вони воліли краще купити хату вдови Нехи. Але їхня дочка Розка затялася, розумієш,— тільки будинок Рафаловича! І не лише будинок— двір, стодолу, все обійстя закортіло їй придбати. Чого тобі більше? Навіть собаку Теркуша — пам'ятаєш його? — теж мала намір купити. Якщо купувати, каже, то з усім гамузом. Диви, що канторовій дочці заманулося, хе-хе!

Тут, удруге за цю ніч, касир усміхнувся. Проте, побачивши, що Рафалеско не всміхається, а, навпаки, чогось замислився й начебто засмутився, Щастя й Радість почав виправдовуватись:

— Я б ні в якому разі не продав будинку. Але коли господь бог дав такого покупця! Я собі подумав, розумієш, нехай принаймні добре заплатить. Скажи, може, ні?.. Що з тобою, Лейбочко? Чого ти раптом засмутився?.. Тобі, може, шкода, що ми продали будинок? Повір мені, Лейбко-серце, мені теж боліла душа не менше, ніж тобі, а може, навіть і більше. Але що можна було зробити, коли справи таки дуже погані? Хазяїн, чи то пак тесть, нехай довго живе, засидівся в цадика. Діти роз'їхались: хто в лісі, а хто в стрісі, розвіялися з вітром, розумієш, подалися на всі моря й океани.