Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Якщо покарають… — Кріс неохоче знизав плечима. - Не знаю. Але варто ризикнути. У Конфедерації вже три острови — поки що нас не чіпають. Перемогти самотужки немає шансів ні в кого.

— Що ми маємо робити у Конфедерації? — помовчавши, спитав хлопчик.

— Не боротися із островами Конфедерації.

- І все?

- І все. За бажання можна допомагати іншим островам бійцями, або просто обмінюватися інформацією. Ходити в гості…

Хлопчик раптом лукаво і безтурботно посміхнувся.

- А ходити в гості мені сподобалося!

Я відійшов від дверей. Крім Кріса і його співрозмовника, що сумнівався, в Тронному Залі сиділи ще Ахмет і Тимур. Командир двадцять четвертого уважно слухав розмову, а Тимур, мабуть, просто дрімав на дивані. Вдень на острові Алого Щита був і ватажок дванадцятого — той самий добродушний Джордж Саліф, що колись видавав себе за дикуна. Він пішов перед розлученням мостів, домовившись з Крісом про спільні дії на завтра.

Поступово поверталася сонливість. Я постояв у нерішучості... І раптом, несподівано для самого себе, пішов до сторожової вежі. Наче й недалеко йти, подивишся з берега — вежа виростає над вікнами Тронного залу. А коридорами доводиться петляти хвилин п'ять. Мені навіть спало на думку шалена думка — накреслити на папері ретельний план замку і розібратися як слід з цими переходами… Прийшла і зникла. У шум вітру вкрався чужий звук. Не дуже рідкісний, проте для островів.

Хтось плакав. І неважко було збагнути, хто.

Кімната під вежею робилася чи то як пороховий склад, чи як в'язниця. В'язницею вона служила останніми днями.

Підвівшись навшпиньки, я зазирнув у вузьку щілину, прорізану в залізних аркушах дверей. Зрозуміло, нічого не було. Темрява. І сірий квадратик вікна, що ледве намічається, перекреслений прутами решітки.

— Ігорьок… — нерішуче покликав я.

Плач припинився, рипнуло ліжко. На підлозі Малек проспав лише першу ніч, після цього Меломан та Ілля з мовчазної згоди решти притягли йому постіль та ліжко.

- Діма? Так? — голос Ігорка затремтів.

— Я, не бійся, — з жалем відповів я.

— Я й не боюся зовсім… — Ігорьок прошлепав до дверей. Крізь проріз я відчув ледь помітне тепло.

— Діме, ти мене ненавидиш? - Запитав Малек.

— Не знаю, — повагавшись, відповів я.

— Тоді зневажаєш? — у голосі Ігорка майнула слабка надія.

На цей раз я не вагався:

- Так.

Настала мовчанка. Потім щось зашаріло, і Ігорьок попросив:

— Дімо, якщо не гидко... Візьми мене за руку.

Я намацав просунуті в щілину пальці, стиснув їх. Ігорець тихо сказав:

— Дякую… Дімо, якщо хтось запропонує мене випустити, або я сам попрошу… Не випускайте, гаразд?

- Угу ... - Я навіть не став відповідати - горло перехопило.

— Дімо, ти не думай, що я сволота… — швидко зашепотів Малек. — Я справді хотів додому. Нечесно, я розумію, тільки дуже хотілося. Адже спочатку нічого поганого не вимагали. Просто просили розповідати їм, що робиться в замку.