Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

спосіб життя, але виявилося, що його кваліфікації вистачає лише, щоб роздавати рекламні оголошення чи продавати картки поповнення рахунків мобільних телефонів. Платня ж за тиждень була меншою, ніж він звик витрачати на день. Товариші й подружки по спільному вбиванню часу йому дедалі менш цікаві, навчання також, важкі наркотики він вживати не зби­рається, по-справжньому дружити йому немає з ким, — словом, куди не кинь, усюди клин. Але Борис неодмінно шукатиме свій шлях. Ще не знає, який са­ме, — швидше за все, надновий бізнес чи ще щось екс­траординарне. У нього вже є ряд ідей в інвестиційній справі. Нехай Аск вибачає за те, що він його добре за­вантажив своїми міркуваннями. А що він думає про те, що коїться навколо, ким бачить себе по життю?

Аскольд, який трохи розслабився, допиваючи дру­гий келих, не одразу знайшов, що сказати. Відповісти відвертістю на відвертість він не міг. Відбутися ж яки­мись банальностями не хотілось. Аск розповів про своє життя: про батька, якого ніколи не бачив; про ді­дуся і бабусю — українських інтелігентів, які так і по­мерли на засланні в холодних краях, засуджені за ви­ступи проти русифікації та поширення правди про Голодомор. А тоді заходився говорити про цікаву спів­працю з професором Довжиком.

Його розповідь перервав телефонний дзвінок.

— Доброго дня. Вас потурбував Бенціон Пін­ський, — почувся у слухавці знайомий голос.

— Вітаю вас, але я зараз трохи зайнятий. Давайте поговоримо пізніше, — спробував уникнути тривалої розмови Аскольд.

— Звісно, звісно. Я лише хотів дати вам кілька реко­мендацій щодо ваших дій... — Пінський спробував ще раз перевірити, чи має він бодай якийсь вплив на во­лю хлопця.

— Дякую, але не думаю, що потребую чиїхось реко­мендацій.

— Гаразд, — озвався Бенціон. — А чи не могли б ми з вами зустрітися, наприклад, завтра? Ми ж домовля­лися поспілкуватися про ваше відкриття.

— Даруйте, але вам краще домовитися через Хрис­тину про зустріч із професором Довжиком, він зможе краще розповісти про те, що зацікавило вас у наших розкопках. Я пам’ятаю про нашу домовленість, але найближчими днями не матиму часу, даруйте. — Сту­дент втрачав терпець. — На все добре.

— До побачення... — Пінський остаточно збагнув, що ментальна отрута на хлопця таки не діє.

Вимкнувши телефон, Аск пояснив Борисові, що піс­ля відкриття у Лаврі до нього часто чіпляються якісь незнайомі й малоприємні люди. Але той змінив тему розмови, запитавши, чи є в Аска кохана. Аскольд сумно відповів, що згодом він, можливо, познайомить Бориса з нею. Вони ще трохи погомоніли, запиваючи розмову свіжим хмільним пивом. Лахудрик час від часу на кана­лі подумкового зв’язку ненав’язливо встромляв свої «п’ять копійок». У думках Бориса домовик не знайшов нічого про Надійку або її друзів, проте засвідчив, що Борис із Аскольдом цілком щирий — несподівано при­ємний виняток з-поміж останніх їхніх контактів... На вулицю вийшли, коли на місто зійшли ранні лютневі сутінки. Попрощалися, немов добрі приятелі.

Завгосп-проректор — то є сила. А щоб його лиха побила!

Коли Борис зник у метушливому натовпі Хрещати­ку, Аскольд зателефонував Апостолові, аби поцікави­тися, чи не трапилось у них, бува, ще чого. Потім за­йшов до інтернет-кафе, де перевірив свою поштову скриньку. Значущих повідомлень не було, тому пішов додому. Там несподівано наразився на маму, яка висва­рила його за запах пива й за те, що він майже нічого не їсть. Аскольд сховався у своїй кімнаті.

Кілька келихів пива несподівано наштовхнули на оригінальну думку. Він дістав Книгу, викликав Лахудрика і попросив покласти лапку на обкладинку, аби створити браму переходу в перше століття. Але у того нічого не вийшло. Малий навіть не здивувався, бо вже казав, що артефакти — то людське знаряддя, а домо­винки мають інші езотеричні засоби. Аскольд не вга­вав. Він ґречно попросив Книгу дозволити створюва­ти браму і домовикові. Цього разу ледве Лахудрик тор­кнувся палітурки, як перед ними виникло мінливе сі­ро-зеленкувате марево.

— Ура! Я перший домовик, який скористався арте­фактом! — зрадів бакалавр. — Це треба досліджувати! Розгребемося з нашими клопотами, і почну.

Аска трохи відволік від сумних роздумів щирий за­хват друга. Він переконався, що, як і раніше, прохід відкривається у печеру Книги на високому березі Борисфену. Домовився з Лахудриком, що коли йому заманеться повернутися, то він з мобільного зателефо­нує на домашній телефон і, перечекавши два гудки, пе­рерве зв’язок. Це і буде сигналом для створення бра­ми. Роздягнувшись, хлопець пішов купатися у перше сторіччя. Там уже вечоріло, але піщана мілина ще ос­вітлювалася теплим сонцем. Він досхочу наплавався у стрімкій течії, а потім обсох на теплому вітрі. Остаточ­но протверезів.

Дочасно повернутися до своєї кімнати крізь швидко створену відповідальним домовиком браму Аскольда змусив дзвінок придбаного вчора мобіль­ного телефону.

— Привіт. Це Павло, Надіїн брат. Я у Києві, — про­лунав у слухавці незнайомий парубочий голос.

— Швидко добрався, — зрадів Аскольд. — Ти за­раз де?

— Їду маршруткою з Борисполя, прибуду на заліз­ничний вокзал, — відповів Павло.

— Гаразд, за годину зустрічаємося там у касовому залі праворуч від головного входу, біля каси номер сім­надцять.

Аскольд описав свій зовнішній вигляд, аби Павло легше впізнав його, і відімкнувся. Попередив маму, що буде пізно, і зі звичними вже пересторогами вислиз­нув з будинку та поїхав на вокзал.

Нікого схожого на Павла біля сімнадцятої каси не було. Минула майже година, доки до нього підійшов просто вдягнений білявий хлопець його зросту й статури.

— Ти Аскольд? — спитав і, дочекавшись ствердної відповіді, назвався: — Павло Карпенко. Вибач, що я за­пізнився — у Києві суцільні затори, а телефонувати зайвий раз, як я розумію, не слід. Розповідай, що ста­лося і хто ти такий?

— Твою сестру викрали. Вимагають викуп.

— Хто?! — зблід Павло.

— Зараз розповім усе до ладу. Ми з Надією по­знайомилися лише минулої суботи, а зникла вона у ніч проти вівторка. Та ми вже подружилися, і я зроблю все, щоб її врятувати. Того вечора ми разом були у ресторані, потім вона підкинула мене додо­му і поїхала до себе. Я точно знаю, що Надія сама припаркувала машину біля вашого будинку. Потім неподалік, але поза зоною огляду спостережних те­лекамер зупинилося велике світле авто, з нього вийшов чоловік у чорному одязі, і Надія сама сіла в ту машину. Лахудрик тим часом повідомив:

— Дуже переймається долею сестри. Про викраден­ня нічого не знає. Перебирає варіанти, хто б міг це зробити і чи не втекла вона від батьків сама. Тобі він не цілком