Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

занадто, бо цього разу переграла. Тривало наше переморгування якісь долі секунди. Мені, напевне, треба зупинитися. Але ми підіймаємося на поверх, ще на один, аж під дах Філармонії. У неї холодні довгі пальці з наклеєними синіми нігтями, а половинки сідничок плавно ходять під тканиною, дивно і вдало з'єднані зі спиною. Мої ніздрі набиваються десятками запахів, що її оточують, і від цього голова йде обертом, від шипучих фантазій, гострих передчуттів задоволення, в передчутті найбільшого. Мені вже не хочеться говорити. Ось тільки ми пролітаємо половину сходинок, як закінчується волання нещасного Гектора Берліоза з його «Фантастичною» — відчиняються двері, висипаючи на білі кахлі чорні трикутнички людей.

Люди метушаться, кидаються до роздягальні, потім до своїх жінок. Радники сходять, не поспішаючи, але тільки з такої висоти досвідчене око може розібрати, де той чи інший радник. Жінка натягується, наче вся вихолоняє, закусивши губи, слідкує. Червоне сарі повільно, розкланюючись голомозою головою, проходить до виходу, гомонячи щось у японський сканер. Я штовхаю її у спину і кажу: «Іди…» Вона їжачиться. Потім чарівно, мовби сама до себе, усміхається і говорить: «Нехай… Я собі можу дозволити набагато більше, ніж ти собі думаєш…» Говорить вона неправильно, не так, як дружини радників, міністрів, депутатів. Але все збивається чарівною мелодикою її голосу, її жестами, її розпашілим себелюбством. Вона прикушує губу, і зараз я бачу, що вона справді боїться. У неї тремтять коліна, ті, які я нещодавно хотів обіймати: переді мною провінційна дівчина у надто дорогому лахмітті. Очі у неї широко дивляться донизу, на чорний мурашник, що слідить сірими патьоками бруду, галасує. Блох, розмахуючи руками, прокрокував, розганяючи навсібіч людей. Я бачу його широку, гладко виголену потилицю; я бачу, як метушиться спокійний завжди Кловський, він то призупиняється, віддаючи команди решті, то знову поринає у сомнамбулічні, наркотичного змісту сни. Я знову намагаюся її зупинити, але вже несподівано потеплілі пальці цупко, зовсім по-дитячому чіпляються, обвивають мої. Зелено за вікнами.

Машину кидає з вибоїни у вибоїну. Ми перескакуємо Хрещатик, машину заносить, я потрапляю ногою на білого пластикового слоїка з полуничним йогуртом. Солодкавий запах, подібний на полуницю, повзе салоном. Водій лається. В пам'яті моїй короткій: слизькі східці, і вона біжить донизу, світить у очі білою шиєю з доладно зібраною зачіскою, зовсім домашньою; така неймовірна простота, що аж підтискає до горла, наче ось це стільки чекало на тебе, наче воно створене для тебе. Ось вона запала на ліву ногу, — каблук відлітає з тріском, вона обертає до мене просвітліле обличчя; нарешті я чую чийсь розпачливий, водночас зраділий крик. Це кричить Кловський. Вони зустрічаються біля вбиральні. Жінка симпатично стрибає на одній нозі, але Кловський непорушно щось вичитує, масно блимаючи зіньками, перемотуючи слова, як на відеоплівці, як на древньому магнітофоні; він непорушно, але в такт все ж таки похитується, маячи червоним індійським сарі, перебирає пальцями брунатні горошини буддійських вервечок.

Знову машину заносить, але цього разу водій вертить навіжено кермом. Зелені ліхтарі. Чорні стежки до білих квадратиків будинків. Я відчуваю, як за шибками холодно. Авто зупиняється. Ми мовчимо, потім вона починає сміятися. Сміється вона, як кожна повія на будь-якому іншому шматку землі. Але це мене не стримує. Мені нікуди діватися. Відтоді, як вона усміхнулася і налила в мене отрути. Я розумію все і нічого. Діти біжать додому, тягнучи за собою санки. Я вже починаю думати так, як думає їхній громадянин. Я завжди боявся цього. Але звикаєш до всього. Вона обхоплює мене за шию, її вологі губи закривають мої, і більше вже нічого не потрібно. Водій обертає голову, махає рукою і поволі виводить машину на трасу. Ми їдемо до мене. У мій бардак.

У неї асиметричне обличчя. Ніс з горбинкою. Я це тільки зараз бачу крізь тіні, що падають від довжелезних балок мосту. У водія ще запітніле чоло, пара поволі вихолоняє, і водій намагається з нами заговорити. У неї зелені очі: колись, ще в далекому дитинстві, вони іскрилися, а зараз у поночі нагадують камінчики, просто зелені камінчики. її груди крізь тканину, крізь викіт підіймаються легко, і до мене тільки доходить, що вона давно не відчувала. Машина гальмує перед під'їздом. Ми виходимо, і я боюся втратити, розвіяти на морозі, у поночі, підсвіченій зеленими ліхтарями, ту чарівність, що тремтіла ледь теплим вогником. Я спостерігаю за її рухами, за кожним кроком, і вона відчуває, трохи збивається з ритму, якось навіть незграбно, з перебільшеним артистизмом підтримує сукню. По ходу, — ліфт не працює, а на стінах написано «Комуністи говнюки» або «Мій телефон такий-то, сосу по утрам, даю сосать у вівторок — комуністам знижка» — телефон справжній, — по ходу я намагаюся розпитати її ім'я; вона обертає голову через плече, один тільки край, і говорить простим, але трохи здивованим голосом: «Ліза…» Густий шлейф парфумів, чужих чоловічих парфумів; мене трохи бере моторош, коли я уявляю кількість можновладних чоловіків, що їй довелося затягувати у ліжко: їхня кількість несподівано виникає і хлюпається в моїй уяві, як велетенські ріки соляної кислоти, що роз'їдають це тендітне, трохи грубувате створіння. Я думаю про те, що життя робить їх стервами, але не настільки, щоб вони перетворилися в грубу худобину, як у дешевих привокзальних борделях. Тут одна згадка про привокзальний бордель викликала у мене щемкий відчай. Нарешті вона подала мені руку. Ми пройшли ще кілька прольотів, і перед самими дверима вона потяглася рукою до чорної сумочки, зовсім маленької, мініатюрної, напевне, такі носять зараз голлівудські хвойди. Потім вона зовсім спокійно входить у тугий кисіль незнайомих запахів. Зупиняється, і я чую, як вона тяжко дихає. Я її кличу на ім'я. Але вона не озивається і стоїть, дихаючи поривчасто, але тихо. Я напружено починаю щось вишукувати, мацаючи вимикач, а пальці раз по раз натикаються на пластикові штучки, що їх можна напомацки сплутати з чим завгодно, на розкиданий одяг з кістяками вішалок; я просуваюся в пітьмі до синього квадрата вікна, сопучи, втягуючи повітря велетенськими жерлами ніздрів, туди, де у сизому, вилинялому, цвілого кольору просторі, у сизому морозі розчавленим павуком завмирає підвісний міст. По всьому вона стоїть і дивиться прозорим поглядом на вікно, на підвісний міст, на мою широку спину. Вона поволі звикає, не так швидко, як хотілося. Вона на початку відчуває запахи, вони огортають її плечі, руки. Вузька смужка світла падає на підлогу: круглий жовтий місяць світить з-за хмари. Одна бретелька на плечі спала. Тут я починаю розуміти, що світло не так уже й потрібне