Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 66
Перейти на сторінку:
зараз: Ліза стоїть і звикає до запахів, до звуків — як об раковину ритмічно вибивають краплі, одна за одною вони руйнують тишу, як камінчики, пущені дитячою рукою у воду, а тиша сходиться назад широкими і тугими колами. Тут я починаю відчувати, що марудність світу пов'язана з жінкою, для мене з цією жінкою, бо — у мене замакітрилось у голові. Тиша розбивалася краплями води, потім знову змикала над нашими головами чорні кола. Хтось з нас спробував відшукати руку іншого, але у вушній раковині розбивалися, опадали звуки — чиргикання нігтів об шпалери, об цупкий одяг. Зараз я розумів свою безпорадність, продиктовану сорока роками цивілізованого життя, наче той хлопчак, що, надивившись фільмів про космонавтів, надумав запускати ракети сам. Я притиснувся до стіни і думав, що нічого доброго з того не вийде, але це «нічого доброго» підстьобувало найбільше, із цього не шукалося виходу — ні мною, ні нею. Тріснув вимикач. Повільно жовта тягучка електричного світла заливала кожен закуток мозку. І видно: вона, не роззуваючись, пройшлася кімнатами, м'яко і граційно, зовсім по десь баченому, пройшлася кімнатами, кинула норкову накидку на тахту, розворушивши кіпи паперів гострим носком черевика, ціна котрого могла прогодувати кілька американських безробітних сімей; вона підняла плечико, викапана Грета Гарбо з древнього пронафталіненого фільму або як Віра Холодна, фальшуючи здебільше умисне, і перше, що спадало на думку, що тут кожна друга подібна на голлівудську шльондру.

Чомусь відразу уявив її коханців, з утробними голосами, м'якими виваженими рухами і порухами, підібраними як на замовлення. Мені поволі підступає до горла відраза, холод сповзає ногами. Я не можу уявити її у своєму ліжку. Вона не склала собі ціни. Вона ходить кімнатами, скидає одяг, зовсім по-школярському, по десь вивченому розкидаючи панчохи. Міст хилитається у молоці туману чорним павутинням. Вона стоїть спиною, в одних трусах, і вертить головою, шукаючи ванну. Нарешті знаходить.

Все добре і зле пов'язане з водою. Я слухаю, як срібні потоки падають їй на тіло, але ніяк не можу уявити це тіло. Це відгонить «чуланною» романтикою; проте я хочу себе переконати, що тобі треба колись насправді когось покохати, і так, щоб світ видався немилим. Коли відчуття смерті живе в тобі похвилинно, це перша ознака кохання. Навіть щось більше. Або я зараз п'яний і дивлюсь, як у молоці туману висить химера мосту. Зараз сніг. А влітку білі піски і сині озера. Поранені кричать птахи. Без жінки я б ніколи про таке не подумав. Краплі тарабанять об раковину. Значить, зараз вона увійде. Мені зовсім по-хлоп'ячому захотілося затулити очі.

Вся дивина полягала в тому, що вона давала, як остання курва; взагалі, як ще можна віддаватися чоловікові, але ця жінка робила так, що тобі ні за що не було соромно. Я дивився на її чітко окреслений профіль, на витончені риси обличчя, на очі, що, видавалося, задивлялися в себе, і ловив себе на думці, з неприхованим дитячим захватом: я не знаю, хто вона. Найліпше людині блукати потемки, покладаючись на неіснуючі закони. Це чомусь називається коханням. Тому я намагався поєднати останні невихололі спогади, коли вони ще не набрали форми, не взялися гіпсовими завитками і плюмажами, і я пробував звести край однієї думки з іншою. Вона лежала, ледь посопуючи, і в поночі висвічували її тоненькі ніздрі, частина обличчя, чомусь зовсім неправильного; вона лежала, притиснувши руками до живота подушку, зовсім гола, зігнувши ноги в колінах. І я заговорив до неї у суцільній темряві, дослухаючись, як виє пес на круглий місяць. І вона відповіла крізь солодку дрімоту, але це говорило про те, що вона не думає спати. Вона буде говорити щиро, але зараз ніхто не думав про щирість. Про справедливість і про ще декотрі неіснуючі речі.

Із вікна видно тільки небо. А ще більше я боюся дивитися на неї. Вона надто вродлива, щоб лежати тут і належати одному чоловікові, єдиному мужчині. Колись давно, у Парагваї, я дивився, як хор золотушних дітей з брудними виразками, видутими від водянки і рахіту животами, співав «Аве Марія». Прекраснішого співу мені не доводилося чути. Купа гнилих, напівмертвих отроків виводила божественні слова; через багато років, у Мадриді, я подибав, як каталонці, місячи глину зі смердючим кізяком, лаючись та причащаючись вином, ліпили стіни церкви. Вони будували храм, просякнуті наскрізь дикою нестримною радістю, раз по раз припадаючи до велетенського бутля з червоним, густим, вистояним роками вином — його принесли монахи з сусіднього монастиря; серед робітників блукала жінка, молодиця з крутими стегнами, білими балабухами грудей. І молодиця час від часу когось заводила до сараю.

Тому, лежачи на ліжку з прекрасною і чарівною жінкою, не боячись собі в цьому зізнатись, я, розмінявши четвертий десяток, розумів нарешті, промитарившись у диких одіссеях, що весь наш маленький і незатишний, або для когось затишний, світ зліплено з бруду й болю, — це стало таким простим, банальним, але водночас суттєвим, що я тихенько і щасливо розсміявся. М'які й трохи солонуваті губи, де відчувався мій дух, моя плоть, торкнулися зовсім по-домашньому мого плеча. Лізка підсунулася ближче до мене і поклала голову на груди. Зараз вона нагадувала тоненьку зміючку, що готова випустити отруту. Але не хоче. Якусь хвилину вона ще лежала, потім відірвалася, знялася і, легка, пройшлася кімнатою. Я запитав у неї, що вона шукає, але відповіді не дочекався, знову пірнув у якусь солодку бовтанку, буркаючи щось крізь сон.

Поблукавши потемки кімнатою, вона нарешті знайшла помаранчі, сіла на стільця, скупавшись у зеленавому світлі туману і ліхтарів, зручніше вмостилася, покрутивши кругленькою сідничкою, і, закинувши далеко ногу на ногу, здираючи товсту шкуринку і бризкаючи запахами і соком, почала ні з того ні з сього розповідати, що вона пам'ятає, як вони на Солом'янці мешкали втрьох: мати, вона і вітчим. Потім вітчим почав «приставати» до неї у туалеті, перейшов згодом на ванну, інколи забігав до мініатюрненької спальні з рожевенькими гіпсовими купідончиками на туркменському з червоними і синіми розводами килимі й приносив зовсім не дитячі іграшки, здебільшого журнали польського видання з голими жінками і чоловіками, — звична собі для цих місць історія, — доки вона з цікавості сама не почала заходити до його спальні. З того і почалося?! А-а-а, нічого особливого. Вона, правда, довго не відчувала задоволення, їй просто було цікаво, а ще вона ревнувала його до матері, і кого більше — вона ночами намагалася визначити; іноді вона так ненавиділа свою матір, що готова була зробити все, аби мати не жила

1 ... 41 42 43 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"