Читати книгу - "День попелу"

Флікиня мовчки тицьнула пальцем праворуч від кам’яної брили. Ньєману знадобилася всього секунда, аби роздивитися, на що вона показувала: з-за вівтаря з піщаника, наче в мультиках, стирчали пара ступень, взуті у посланницькі калоші.

Ньєман кинув Івані пару нітрилових рукавичок, а тоді надягнув свої. Вони водночас нахилилися. Між вівтарем і стіною якраз уміщався труп — а це був саме він. А якщо вдаватися у подробиці, то навіть труп знайомого обом флікам чоловіка: Жакоб власного персоною.

— Допоможи мені, — наказав флік.

Івана не ворушилася: вона ніби впала в ступор.

— Допоможи, бляха!

Вона приєдналася до Ньємана, який намагався відсунути брилу від стіни. Врешті та перекинулась набік зі звуком спаплюженої святині. Флік підійшов до одного з прожекторів і спрямував його на тіло.

Нарешті фліки змогли його роздивитися.

Неозброєним оком не було помітно жодної смертельної рани. Але жилет і сорочка були розстібнуті, а на оголеному торсі написано: «МЛХ».

Не думай, — наказав собі Ньєман, тоді нахилився та розтулив щелепи мерця. Розгледів у роті камінець, дістав його і зважив у руці: легенький, сіруватий, посмугований. Не камінець, а шматочок деревного вугілля.

Флік продовжив огляд. Обережно піднявши голову мерця, він помацав потилицю. Відкрита рана на рівні шийних хребців. Жакоба вбили, як то кажуть, «тупим предметом», а точніше, зважаючи на обставини, великою каменюкою...

Ньєман підвівся й дістав телефон.

Мрець — це завжди погана новина. Але цей, у такій безвиході, допоможе йому почати все спочатку. Ще один шматочок мозаїки, яку збирає убивця.

52

Минуло три години, й Івана була практично там само, але по інший бік.

Каплиця святого Амвросія з її стінами з піщанику, її сліпими вікнами, її трупом. А тепер — посланці, сезонні робітники, журналісти... Усі скупчені за сигнальною стрічкою під наглядом жандармів.

Вона стояла разом із іншими й дивилася на двері церковці, звідки от-от мали винести Жакоба, твердішого за колоду. Найдивнішою обставиною була тиша. Вісники стояли мовчки — мабуть, подумки молилися. Найманці теж не наважувалися розтулити рота, мовчали навіть журналісти з простягнутими мікрофонами й камерами наготові, які зазвичай були говіркіші.

Чування над тілом Жакоба почалися.

Івані не довелося робити над собою зусилля, аби також прикинутися стовпом. Вона залишалася, так би мовити, у стані гіпнозу, ще відколи знайшла тіло. Флікиня повернулася до табору швидким кроком, прослизнула у своє ліжко й пролежала там до світанку в позі ембріона, витріщаючись у ніч, яка ніби дивилася на неї у відповідь.

Перш ніж Івана пішла, Ньєман ще раз спробував наполягти, щоби вона повернулася до своєї офіційної ролі фліка. Це нове вбивство збивало всі орієнтири. Але вона, спонукана якимось самовбивчим поривом, вирішила добути undercover[23] до останньої години збору винограду.

Вона хотіла поспостерігати за реакцією посланців, порозпитувати, може, помітити якусь деталь... Втомившись воювати, Ньєман дозволив їй піти, ще раз закликавши бути пильною.

Новина поширилася близько сьомої години, коли найманці виходили з душу. Жакоба вбили! Ці скандальні слова пронеслися табором, наче вуж між кущів, викликавши якщо не паніку, то принаймні серйозне хвилювання. Вантажівки не приїхали. Минув час від’їзду. Посланці — ті, що за ними наглядали, — вперше за весь час здавалися розгубленими.

Зрештою всі пішки попрямували до каплиці поглянути, що там відбувається. Пішов дощ, який приклеїв одяг до тіла, вганяючи всіх у хандру, потроху гальмуючи рух.

Тепер усі чекали, ловлячи дрижаки, а Івана збиралася з силами, мимохідь милуючись грандіозним видовищем, яке влаштував Ньєман. Убивство Марселя не принесло йому жодної нової інформації, тож із Жакобом він вирішив щедро це компенсувати. Жандарми, криміналісти, похоронне бюро... Усі ці уніформи з певною витонченістю виділялися на тлі блискучих від дощу стін церкви та синюватого мерехтіння ліхтарів. Непогано.

Час від часу Івана оберталася та ставала навшпиньки, намагаючись знайти поглядом Рашель. Але марно. Може, вона залишилась у Маєтку? Поїхала машиною? Івана хотіла би поговорити з нею, заспокоїти її. Вона продовжувала бачити у дівчині маленьку вразливу істоту, хоча та володіла непохитною силою: своєю вірою.

Івана пам’ятала, як 2006 року в Пенсильванії якийсь псих увірвався до школи амішів, убив вісьмох дівчаток і застрелився. Аміші прийшли на його похорон, аби показати, що прощають його, і скинулися на допомогу його вдові.

А Ньєман? Мабуть, у каплиці, радиться з політиками чи якимись іншими високопосадовцями. Івана не хотіла б бути на його місці. Вона почувалася набагато ліпше в цій губчастій, майже органічній тиші, серед цієї армії, яка ніколи не програє, бо не прагне перемог.

Нарешті на порозі церкви з’явилася нова Ньєманова напарниця, жандармка із потужними буферами. Закутана в пуховик, вона радше нагадувала бібендума[24], й Івану це хтозна-чому радувало. Дивлячись на жандармку, вона зрозуміла, що прониклася заздрістю до цього великого бюсту, щойно його побачила, бо добре знала свого Ньємана.

Цієї миті капітанка, відчувши, що за нею хтось спостерігає, подивилась Івані у вічі. У цьому погляді з-під вологих, обважнілих вій, усе ж зблиснув спільницький вогник. Вона знала це точно. Щоби виправдати операцію «Марсель», Ньєман не мав іншого вибору, окрім як розкрити свої джерела.

Івана мимоволі коротко всміхнулася їй і відразу отримала таку саму відповідь, наче відлуння. Цей контакт крізь пелену дощу зігрів їй серце. Вона мала союзницю, а в такі важкі часи це було аж ніяк не зайве.

За мить капітанка уже пішла, хлюпаючи по калюжах своїми важкими військовими чоботами. Земля попід стінами поволі перетворювалася на болото, і вже було невідомо, чи зможуть виїхати машини.

Але тоді сталося дещо інше, абсолютно неочікуване.

Із дверей каплиці вийшла Рашель власного персоною, змокла, як швабра, мініатюрна, мов лялька вуду. Її сукня обліпила тіло, наче друга шкіра, чорна й блискуча. Цукрово-біле обличчя було викривлене, а щоками повільно котилися сльози, виборюючи собі місце під зливою.

Івана не стримала крику, мимоволі звертаючись до посланця, що стояв поруч, рудого плечистого велета в капелюсі, з крисів якого текло, мов зі шматка моцарели.

— Якого хріна вона там робить? — вигукнула жінка.

І відразу опанувала себе:

— Рашель. Чому вона була в каплиці?

Чоловік відповів, не дивлячись на Івану:

— Помер її чоловік.

— Її чоловік? Жакоб?

Гігант не зволив пояснити. Посланці цінували спокійний тон. А мовчання — ще більше.

В Івани запаморочилося в голові. Її плечима струмками стікав дощ. У довколишній метушні змішувалися краплі, бризки, шарудіння.

Як вона могла таке пропустити? Жакоб, діловод общини. Один із її керівників, подобається це посланцям чи ні. Жакоб, який, певно, був