Читати книгу - "День попелу"

У Дієцезії думки про нього розходяться. Ланц не свій, він постійно порушує правило «порядку й покори», живе в общині, але на відстані — у його жилах тече чужа кров. Це грішник, парія, святотатець. Інші, навпаки, вважають його волею провидіння. Упродовж наступного століття, сповненого хаосу й конфліктів, Отто слугує общині щитом.

Перша світова демонструє його значущість. Анабаптисти відмовляються брати до рук зброю. Їх садять у в’язницю, розстрілюють. Отто користається загальним безладом і робить хід конем. Він переконує німецьку владу (на той момент Ельзас уходить до складу Рейха), що анабаптисти корисніші в ар’єргарді: в госпіталях, їдальнях, у ролі зв’язкових... Будь-що, аби лише не торкатися зброї. Німецькі генерали, по вуха в окопній різанині, погоджуються — і посланці уникають участі в боях.

Після війни Ельзас знову повертається до Франції, а посланці — до своїх виноградників. Вино знову тече рікою, і статус Отто в общині зростає. Він стає архієпископом Дієцезії — винятковий випадок, адже він не входить до общини в повному сенсі цього слова.

Усі вдячні йому за процвітання виноградинка, хороше управління яким забезпечує незалежність Дієцезії. До того ж, Ланц передбачив ще одну небезпеку: туристи. Паркани, сторожа, приватна власність... Відтепер допитливі носи ніколи не поткнуться на їхні землі.

Кмітливість Отто Ланца захищає посланців навіть за Окупації. Він володіє обома мовами і вміло тримає нацистських окупантів на відстані завдяки виноробству в Маєтку — німецькі генерали шаленіють від цього солодкого вина та поважають майстерність посланців.

В останні роки життя — помирає він 1957 року від раку прямої кишки — Ланц перетворюється на справжнього наставника посланців. Він проповідує, направляє, коментує Святе Письмо. Цнотливий, аскетичний, він так ніколи й не одружився — як чужинець, він не міг змішувати свою кров із кров’ю анабаптистів. У цьому сенсі він збереже в їхніх очах свою етерну вищість, ближчий до Господа, ніж до посланців, заручників свого тіла й бажань.

Ньєман припинив читати. Той іще кадр, звісно. Але в чому його зв’язок із нинішньою справою? Флік уявляв, як той ночами зачиняється в каплиці й малює фрески. Чи не залишив він там якоїсь вказівки? Найважливішої за все його правління?

По його смерті не влаштовують жодних церемоній, жодних поминок. Отто Ланца навіть не поховали на цвинтарі посланців. Над «зайдою» зімкнулася тиша — і, можливо, забуття. Так ніколи й не прийнятий в общину, він, утім, дав анабаптистам змогу вижити в сучасному світі. А його заповіт залишився в каплиці...

Ньєман оцінив пошукову роботу Деснос. Мабуть, вона провела не одну годину в бібліотеках Ельзасу й перерила архіви анабаптистських центрів усіх відгалужень, які ще існували в Європі.

Бракувало лиш одного — світлини. Посланці забороняли будь-які зображення, особливо портрети, які підкріплюють культ особистості. Певно, Ланца ніколи не фотографували.

Ньєман засунув руки в кишені — він читав уже кілька годин, але так і не зняв пальто — а тоді набрав Деснос. Та не відповіла. Вочевидь, жодних новин на горизонті.

Флік задумався, чим зайняти прийдешній ранок. Закинути сіті до посланців? Перерити Дієцезію на предмет зброї? Поперевертати ліжка в пошуках Марселевого трупа? Усе це нічого не дасть, тільки ще міцніше зав’яже язики посланцям.

Тоді що?

Ньєман глянув на годинник і підскочив на стільці, побачивши, що була вже за чверть п’ята ранку. За п’ятнадцять хвилин він має зустрітися з Іваною в каплиці святого Амвросія. Він вийшов із кабінету, залишивши досьє на столі.

Можливо, слов’яночка додасть йому натхнення.

51

Театр. Сценою слугувала порожня каплиця, освітлена яскравими білими прожекторами експертно-криміналістичної служби, які досі стояли розкладені. Тенти, які обтягували риштування, — кулісами. А вони, бродячі фліки, бліді, незворушні, були акторами. Ніби от-от почнеться якась п’єса Піранделло.

— Змогла вислизнути? — запитав Ньєман замість привітання.

— Це вже входить у звичку. Маєте зарядку?

Ньєман простягнув Івані свій павербенк, і вона відразу під’єднала до нього телефон. Йому на мить здалося, ніби вона сама заряджається. Видовище порадувало його.

— Є новини?

— Ні.

— Тоді навіщо покликали мене? Я ризикую своєю шкурою щоразу, як перелажу через їхні срані паркани!

Ньєман підійшов ближче. Попри старі лахи, попри недоспану ніч, попри смерті й небезпеку, Івана пахла все так само — тобто практично нічим. Сумішшю лаванди та грудного молока. Щось рослинне і дитяче, що геть не в’язалося з тим, ким вона була: 43 кілограми ворожості, чисте породження кримінальних районів, що спить із пістолетом під подушкою.

Він знову виклав їй свій сценарій у трьох діях. Бійка з Полем Парісом. Убивство, скоєне чоловіком із вуглинкою. Обвал склепіння, викликаний посланцями, щоби приховати насильницький характер загибелі Самюеля.

— Якось занадто закручено, ні?

Замість відповіді Ньєман показав їй рентгенівські знімки захованих фресок. Тоді розповів історію Отто Ланца, наставника посланців, який цілими ночами розписував склепіння каплиці святого Амвросія. У цьому й полягала таємниця.

— Нічого не розумію, — мовила Івана. — Ви стверджуєте, що ці склепіння дуже важливі для посланців, і водночас кажете, що вони, не вагаючись, обвалили одне з них.

— Саме так. Замаскувати труп було важливіше, і я починаю підозрювати, що вони хотіли приховати щось інше, окрім факту вбивства.

— Що?

— Я дізнаюся.

Івана машинально зиркнула на вікна, вітражі в яких заміняла плівка. Побачити щось надворі було нереально.

— Котра година?

— П’ята сорок п’ять.

— Я маю повертатись.

— У жодному разі. Це інша річ, яку я хотів тобі сказати. Ти повертаєшся зі мною.

У її голосі з’явилася нотка безмежної втоми:

— Ми вже говорили про це.

Чого Ньєман аж ніяк не хотів, то це нервуватися. Цього з Іваною точно не можна було робити. Лампи відкидали на запилюжені плити різкі тіні, які, знову-таки, мали чіткі контури, як від театральних прожекторів.

— Це просто відстрочка, старенька. Ти ж це зрозуміла? Вони кокнуть тебе, коли захочуть, і ми ніяк не зможемо цьому завадити.

— Виноград майже зібрано. Я відчуваю — скоро щось станеться.

— Що?

— Не знаю. Вони збираються спалити всі відходи від урожаю, гілки, інструменти, одяг. В останню ніч розведуть гігантське вогнище. На ранок молитимуться під дощем із попелу.

— Супер. І?

Івана відступила назад і сперлася на кам’яний вівтар, захований у глибині хору, ніби щоб надати підґрунтя своїм словам:

— Тієї миті вбивця викаже себе. Я в цьому впевнена. Не лише у вас розвинена інтуїція. Я...

Івана знову завовтузилася та повернулась до вівтаря.

— Що відбувається?