Читати книгу - "Кінець роману"

Морісе, коханий мій, не сердься. Пожалій мене, тільки не сердься. Я обманщиця й кривляка, але тут не може бути й мови про обман та кривляння. Колись я вважала, що знаю себе й можу відрізнити правильне від хибного, а Ти навчив мене не бути такою певною. Ти очистив мене від брехні й самообману, як ото робітники очищають дорогу від каміння, щоб нею пройшов хтось дуже шанований. Ось Він і прийшов. Ти сам розчистив Йому дорогу. Пишучи, Ти стараєшся відображати правду і навчив мене прагнути її. Ти завжди дорікав мені, коли я обманювала, і питав мене: “Ти справді так гадаєш чи тільки хочеш так гадати?” Ось бачиш, у всьому Ти, Морісе, і винен. Благаю Бога, щоб Він не тримав мене при ось такому житті».

Більше нічого не було. Мабуть, Сара мала дар діставати відповідь на свої молитви, ще не проказавши їх. І справді, вона ж почала вмирати вже того вечора, коли, прийшовши з дощу, застала мене з Генрі. Якби я писав роман, то на цьому місці й поставив би крапку. Завжди бо вважав, що роман має десь дійти кінця, але тепер доходжу висновку, що всі ці роки мій реалізм стояв на хибній основі, адже в житті ніщо не закінчується. Хіміки стверджують, що матерія ніколи не щезає остаточно й безповоротно. Математики стверджують, що коли йдеш у кімнаті й кожний наступний крок удвічі коротший від попереднього, то ніколи не доберешся до стіни. Яким же я був би оптимістом, коли б вирішив, що тут і кінець цій історії! Ось тільки, як і Сара, я б не хотів бути міцним, наче кінь.

Розділ 2

Я спізнився на похорон. Подався до центру міста, щоб побачитися з таким собі Вотербері. Той мав написати статтю про мою творчість для невеликого журналу. Перед тим я вагався, чи варто їхати на цю зустріч, чи ні. Добре знав, що в цій статті автор пишномовними фразами відкриє глибинний підтекст, не знаний мені самому, і виявить вади, які вже намуляли мені очі. А наприкінці він поблажливо помістить мене, либонь, трохи понад Моемом, бо ж той здобув популярність, а я наразі ще не дійшов до такого гріха. Попри те що я й досі трохи відстрашую своїми невдачами, критики з журнальчиків, наче кмітливі нишпорки, вміють винюхати мою майбутню удачу.

І чого б то мені вагатися? Я ж не мав охоти зустрітися з Вотербері й цілком певно не хотів, щоб про мене писали. Я ж втратив потяг до письменницької роботи, і мене вже ніхто не зможе ні втішити похвалою, ні вразити хулою. Починаючи той роман про високопоставленого чиновника, я ще був повен завзяття, та, коли мене покинула Сара, розпізнав у своїй праці нікчемний наркотик на зразок сигарет, з яким можна нидіти тижнями й роками. Якщо після смерті ми перетворюємося в ніщо (я ще намагаюся в це вірити), то який сенс залишати після себе книжки, крім пляшок, одежі й дешевої біжутерії? А якщо правда на боці Сари, то яке ж мізерне значення мистецтва! Мабуть, я вагався просто від самотності. Не мав що робити перед похороном і захотів підкріпитися скляночкою-другою. Можеш занедбати роботу, але аж ніяк не правила поведінки й не смієш дозволити собі нервовий зрив на людях.

Вотербері чекав мене у винному барі на Тотнем-Корт-роуд. Зодягнений у чорні вельветові штани, критик курив дешеві сигарети й мав при собі дуже молоду дівчину, значно вищу на зріст, ніж він, і занадто вже гарну, як на нього. Вона мала на собі подібні штани, курила такі самі сигарети й звалася Сільвією. Зразу було видно, що з цього Вотербері в неї почалося довге учнівство й наразі триває стадія імітування наставника. Цікаво, куди вона дійде з таким виглядом, з такими бистрими добрими очима і з таким волоссям — золотим, як на старовинних мініатюрах. Чи пам’ятатиме за якихось десять років свого наставника Вотербері й цей винний бар? Мені стало шкода цього критика — такого гордого, такого поблажливого до нас двох, а тимчасом приреченого на поразку. «Еге ж, — подумав я, зловивши її погляд з-понад склянки в мить, коли Вотербері молов щось дуже вже дурне про потік свідомості, — я міг би хоч зараз відбити в нього Сільвію. Його статті в тонких паперових обкладинках, а мої книжки в солідних полотняних палітурках. Вона знає, що від мене можна більше навчитися». А однак цей бідолаха ще мав нахабство осаджувати дівчину, коли вона час від часу вставляла просте людське слово, зовсім не високоінтелектуальне. Я хотів був застерегти його про марне майбутнє, але замість того вихилив другу склянку хересу й сказав:

— Не можу тут довго затримуватися. Мушу піти на похорон на Ґолдерз-Ґрині.

— Похорон на Ґолдерз-Ґрині! — вигукнув Вотербері. — Неначе одного з ваших героїв. Його поховали б саме на цьому цвинтарі, правда?

— Не я вибрав місце поховання.

— Життя наслідує мистецтво.

— Це хтось із ваших приятелів? — співчутливо спитала Сільвія, і Вотербері сердито подивився на неї, почувши таку недоречність.

— Так.

Я бачив, що вона пробує здогадатися: чоловік? жінка? чи близьке було приятелювання? — і мені це сподобалося. Отже, для Сільвії я людина, а не письменник. Людина, що переживає смерть приятелів, ходить на їхні похорони, відчуває насолоду й біль, іноді навіть потребує втішання, а не просто вправний ремісник, «твори якого, мабуть, більше заслуговують на прихильність, ніж твори містера Моема, хоча ми, звичайно ж, не можемо класифікувати їх так високо, як…»

— Як ви дивитеся на Форстера? — спитав Вотербері.

— На Форстера? Ой, вибачте. Якраз думаю, чи довго добиратися до кладовища.

— Хвилин сорок, — втрутилася Сільвія. — Вам доведеться почекати едґверського поїзда.

— На Форстера… — повторив роздратований Вотербері.

— А від залізничної станції треба їхати автобусом, — додала Сільвія.

— Сільвіє, містер Бендрікс прийшов сюди не для того, щоб говорити про транспорт до Ґолдерз-Ґрина.

— Пробач, Пітере. Я подумала, що…

— Перш ніж подумати, порахуй до шести, — обірвав її Вотербері. — А тепер чи могли б ми повернутися до Форстера?

— Та чи варто? — спитав я.

— Це було б цікаво, адже ви належите до різних шкіл…

— То він належить до школи? А я про себе навіть і не знав чогось такого… Ви пишете підручник?

Сільвія усміхнулась, і він це зауважив. Я відчув, що з цієї миті Вотербері гостритиме свій ланцет критика, але мені було байдуже. Байдужість подібна до пихи,