Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Діва також була там. Хіба забудеш таке? Діва — мов чорна пляма в пам’яті.

Діва перелякана. Знає, що саме мама просить мене розповісти, тож хоче зупинити механізм часу, який веде нас до того жахливого вечора в липні. Очі Діви налиті жахом, вона відчуває найгірше — ніби найгірше ще не відбулося, — її очі молять мене. Ні, я не заважатиму тому, що має статися. Усі ці роки я жила з образом Анжели, яка конала під скелями, усі ці роки я агонізувала під вагою мовчанки — і чого ти хочеш тепер? Щоб я мовчала, щоби корилася тобі, щоб вигадала брехню, яка заспокоїла б роз’ятрені душі? Ні, минув час, коли ти керувала нами, тепер черга за правдою, тобі вже не зупинити привид матері, яка зігнулася від болю і руйнування родини. У твоїх руках лише сором — сором за те, що дозволила загинути сестрі.

У мене вп’ялися десять-двадцять пар очей. Кардинали збились у невеличкий гурт і чекали, щоб я зважилася говорити.

А я не знала, з чого почати. Роки тягнулися надто довго, мовчанка була надто тяжкою.

Тутсі протиснулася до мами й розмотала гидкий шиньйон, який натягував шкіру й робив риси суворішими; волосся вільно впало на плечі двома сивими пасмами. Ще трохи — і мені здалося б, що мама підведеться зі стільця, у півтемряві кімнати легко гойднеться льоля, і Мамуся підійде до мене, схилиться над моїми снами і дасть моєму серцеві нарешті відпочити. Саме до ніжної нічної яви я й адресувала слова, які стримувала роками.

— Мамо, я бачила, як вона вмирала. Бачила так, як бачу нині тебе. То було не видіння, не галюцинація — я справді перенеслася до шахти, і я її бачила, відчувала, я була там, поруч із нею, у ній, ми померли разом...

І я все розповіла. Бриніння першого вибуху, порожній будинок. Усі побігли до шахти, а я залишилася там, на другому поверсі, у зеленій кімнаті, приліпившись до стіни, паралізована страхом.

— Анжела відчула силу, що зненацька прошила скелю. Ще до ревіння, ще до падіння вона відчула силу вибуху. Кричала, кричала, кричала... І я закричала, коли почула її. Кричала щодуху. Вона була в шахті видобутку, біля центральної колони, вона бачила, як над нею розверзлося небо. Чітко, мов у сповільненому фільмі, у цілковитій темряві вона побачила, як скелі над нею зламались, як від скельної маси відламалися брили і полетіли вниз. За секунду вона побачила гострі краї кожної брили, що мала впасти на неї, а ще — око смерті в кінці тунелю. Я чула, як ламались її кістки. Відчувала запах її крові. Бачила її серце, легені, мозок... Проте її вже не було. Вона померла ще до того, як перша брила впала на неї.

Я бачила, як вона тікала безкінечним тунелем, де знайшла прихисток її душа й куди — я болісно це відчула — я увійти не могла. Я гукнула Анжелу, щоб нагадати про себе, щоб перетнути браму смерті, примусити смерть повернути мені Анжелу й забрати мене разом із нею.

— Вона померла без страждань? Ти впевнена?

Мама чіплялася за благеньку надію. Вона застигла край стільця і чекала, поки моя відповідь не вивудить її із неспокійних вод сумнівів.

— Клянуся, мамо, Анжела не страждала. Вона не відчула жодного болю, померла тільки від страху, ще до того, як хоч найменший уламок до неї долетів.

Раптом я усвідомила, що назвала її мамою — це слово хоч і існувало завжди в наших думках, все одно ніколи не зривалося з наших вуст; воно надто схвально звучало, щоби лунати в нашому домі.

Та цього виняткового факту не помітив ніхто. Усі були надто шоковані, поховані під магмою емоцій, ошелешені потоком образів, що поверталися до них у вигляді, про можливість якого вони й не підозрювали.

Я стояла перед ними, одна, як завжди. У комашливій масі братів і сестер не було нікого, хто зважився б простягнути мені руку. Я стояла сама-самотня, та нізащо не відступила б і не замовкла б. Мене попросили розповісти — і я розкажу все, починаючи з інтриги Діви, її каверз, що призвели до гнітючої мовчанки, яка розчавила і скалічила нас усіх, навіть Джеронімо, якого ти, Діво, хотіла віддати на поталу селюкам і на їхній суд. Поглянь, хіба наш герой усіх можливих війн зараз має горду поставу? Він гризе себе спогадами, що палають у ньому й аж стріляють вогнем із очей. Роззирнися, поглянь, що наробила — у всіх однаковий погляд зомбі, усіх мучить одне. Хіба примус до мовчання нам допоміг?

— Там, у зеленій кімнаті, зі мною була ще Діва. Я не бачила її, прикута до з’яви Анжели під банею шахти; однак я чула її крізь гуркіт брил, я чула голос, який питав: «Що таке? Що коїться?» — і чула свій голос: «Анжела... Анжела в шахті! Там, біля центральної колони! Нііііііііі!!!!!!» Мене засипало лавиною образів. Кожна брила, що розбивалась об Анжелу, падала на моє тіло, на мене, притиснуту до стіни кімнати, і щоразу я волала: «Рятуйся! Анжело, рятуйся!» — та куди вона могла піти, бідолашна, уже мертва, замкнена у безвиході? І коли я відчула, що її засмоктує в довгий п’янкий тунель світла, то хотіла кинутися слідом, відірвавшись від стіни, що тримала мене, і тільки тоді я помітила Діву, яка тримала мене в обіймах і трусила мною. Діва горлала: «Замовкни! Замовкни нарешті!»

— Я хотіла завадити безуму заволодіти тобою. Бачила б ти себе. Істеричка! На тебе боляче було дивитися.

Вона пручалася, опиралася правді. Знала, що буде далі. Уперта, мов ослиця. Ніколи нічого так просто не віддасть. Вона досі вважає, що чинила на благо родини. Що ж, поглянь на родину Кардиналів, добре дивися — і скажи мені, чи бачиш щось інше, крім нашого самозвинувачення.

— Ти примусила мене одягти сукню Анжели — ту сукню, яку вона тримала для неділь. Квітаста сукня мала замаскувати її загибель. І не кажи, що забула про це. Ти добре знала, що робила й навіщо. Поки ти складала пакети — там були речі Анжели, — ти торочила мені, нащо це робиш, ти й секунди мені на роздуми не залишила. Ти все ходила туди-сюди, до пральні, до інших спалень, і все говорила, говорила, говорила! Ти глушила мене словами, збираючи речі, книжки — усе, що належало Анжелі й мало зникнути разом із нею; її плаття, її накидки, її