Читати книгу - "Ковток повітря"

Частина III

І

Повернувшись того вечора додому, я все ще вагався стосовно того, на що витрати свої сімнадцять фунтів.

Гільда збиралася за зустріч до клубу. Здається, мав приїхати хтось з Лондона з лекцією (Гільда, звісно, й гадки не мала на яку тему). Я теж вирішив піти. По правді сказати, я не дуже полюбляю такі заходи, але бомбардувальник, який я побачив уранці з вікна потяга, і всі ці роздуми про війну налаштували мене на відповідний лад — пофілософствувати. Тож вклавши нарешті дітей, ми вирушили до клубу — лекцію було заплановано на восьму.

Вечір видався прохолодним, і в залі було зимно, ще й поганеньке освітлення. Якась нонконформістська секта здавала в оренду за десятку приміщення із залізним дахом і стінами з дощок. Зібралося, як завжди, чоловік п’ятнадцять. Над сценою висіла жовта афіша з темою лекції: «Загроза фашизму». Я навіть не здивувався. Містер Вітчет, який організовує подібні зустрічі, а вдень працює звичайним службовцем в архітектурному бюро, провів лектора рядами, відрекомендовуючи кожному особисто як «відомого антифашиста» (от тільки прізвище його забув). Звучало це так, як якби хтось назвав музиканта «відомим піаністом». Лектор у темному костюмі був чоловіком років сорока, з лисиною, яку йому ледь вдавалося приховати пасмами поріділого волосся.

Такі заходи ніколи не починаються вчасно — постійно чекають, що хтось ще прийде. Нарешті, коли на годиннику було вже двадцять п’ять хвилин по восьмій, Вітчет постукав по столу і відкрив зустріч. Його м’яке, трохи дитяче обличчя з рум’янцем постійно сяяло усмішкою. Здається, він ще й секретар місцевого осередку партії лейбористів, член ради парафії та має якийсь стосунок до організації лекцій для Спілки Матерів. Природжений активіст-витівник. Він з такою щирістю говорить про те, як ми всі раді вітати тут пана лектора, що сам мимоволі починаєш йому вірити. Ніяк не можу позбутися думки про те, що він і досі незайманий. Миршавий доповідач-антифашист дістав свої нотатки (головним чином вирізки з газет) і розклав перед собою на столі, притиснувши склянкою з водою, облизав губи і розпочав.

А ви часто ходите на лекції, чиїсь виступи і всілякі зустрічі?

Я от, наприклад, коли потрапляю на такі заходи, ловлю себе на тому, що постійно ставлю собі те саме питання: якого біса ми всі тут робимо? Що змушує людей залишити свої теплі домівки такого холодного дня і припхатися сюди? Я обвів поглядом залу, а сидів я позаду (не пам’ятаю, коли востаннє сідав у перший ряд на таких заходах). Гільда з подругами, як завжди, попхалися наперед. Картина здалася доволі похмурою. Самі гаразд знаєте, якими бувають такі місця: стіни з грубого дерева, залізний дах і протяг, через який змушений весь час кутатися в пальто. Купка людей у світлі прожектора під сценою, а позаду три десятки рядів порожніх крісел — і всі вкриті шаром пилу. За спиною лектора, на сцені, виднівся якийсь громіздкий предмет, вкритий запилюженим лахміттям, що скидався на труну. Насправді це було фортепіано.

Я взагалі не слухав початку лекції. Та маю визнати, непоказний на вигляд лектор виявився непоганим оратором. Бліде обличчя, жвава артикуляція і сильний голос, натренований частими виступами перед публікою. Звісно, він розгромив Гітлера вкупі з нацистами. Мені було не надто цікаво (те саме я щоранку бачу в «Хроніці новин»), та безперервний потік фраз час від часу розбурхував мою свідомість, що реагувала на окремі слова.

«Жахливі звірства... Мерзенні спалахи садизму... Ґумові кийки... Концентраційні табори... Люте переслідування євреїв... Повернення до темних віків... Європейці... Ми маємо вжити заходів, поки не пізно... Всі небайдужі мають повстати... Альянс демократичних націй... Жорстка позиція... На захисті демократії... Фашизм... Демократія... Фашизм... Демократія...»

Гадаю, ви зрозуміли ідею. Такі, як він, можуть говорити годинами, не зупиняючись. Як заведена платівка. Просто натисни на кнопку — і почнеться. Демократія, фашизм, демократія. Але мені чомусь було цікаво спостерігати за ним. Неприємний голомозий недомірок з блідим обличчям стоїть на сцені і проголошує лозунги. Що він, у біса, робить? Він же розпалює у присутніх відчуття ненависті, і робить це навмисно, відкрито. Аж зі шкіри пнеться, аби ви зненавиділи іноземців — не всіх, а тільки тих, яких називають фашистами. Дивний фах у чоловіка — бути антифашистом. І сумнівний бізнес — намагатися нажитися на антифашизмі. Цей приятель, певно, пише книжки, в яких лає Гітлера, таким чином заробляючи собі на життя. Цікаво, а що він робив до появи Гітлера? І що робитиме після того, як його не стане? Звісно, такі самі питання можна поставити і лікарям, і детективам, і працівникам служб, що знищують гризунів, та ще бозна-кому. Тимчасом як його гучний голос продовжував звучати, мені раптом сяйнуло: та він же всерйоз! Він вірить у кожне своє слово. Його прагнення викликати в аудиторії ненависть — ніщо порівняно з тією ненавистю, яку він сам відчуває. Він глибоко переконаний у кожному гаслі, що пролунало з його вуст. Певно, під час розтину у морзі патологоанатоми побачать, що всередині у нього самі лише гасла «Демократія-Фашизм-Демократія». Цікаво було б побачити, який він у приватному житті. Чи такі виступи є всім його життям? Б’юся об заклад, він і мріє гаслами.

Скориставшись тим, що сиджу позаду всіх, я почав роздивлятися присутніх у залі. Напевно ж недарма всі ми прийшли до цього клубу послухати лекцію (себе я теж вважав частиною цього «ми»). Просто тобі революціонери Західного Блечлі. Не надто вражаюче видовище, подумав я, продовжуючи вивчати аудиторію: тут не більше півдесятка людей взагалі не збагнуло, про що мова, хоча лектор вже десь півгодини розпинався, проклинаючи Гітлера і нацистів. Типова картина для таких заходів. Завжди приблизно половина присутніх залишає залу, так і не второпавши, про що говорили зі сцени. Біля столу сидів і блаженно посміхався Вітчет, не відриваючи погляду від «антифашиста»; його обличчя кольором нагадувало квітку рожевої герані. Всі вже завчили напам’ять заключну промову Вітчета — після виступу лектора він щоразу говорив те саме (як-от після минулої лекції, де збирали кошти для тубільців Меланезії): «Висловлюю свою вдячність від імені всіх присутніх... надзвичайно цікавий виступ... нам усім є над чим замислитися... така надихаюча зустріч!» У першому ряді, випроставши спину й схиливши голову набік, наче пташка, сиділа міс Мінз. Лектор дістав один із папірців, що лежали перед ним, і почав зачитувати статистику щодо рівня самогубств у Німеччині. З довгої худої шиї міс Мінз можна було зрозуміти, що вона не