Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

281
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 110
Перейти на сторінку:
секунд уважно її вивчав. Обличчя в нього було простацьке: носате, з ластовинням і білими, наче витравленими перекисом бровами. Набагато молодше, ніж їй спочатку здалося. Нарешті він кивнув і мовив:

– Ну ясно.

Потім перепитав:

– Це точно?

– Так, – похмуро кивнула Марта, відчуваючи, як її починає морозити. – Точніше не буває. Підкиньте мене до селища… – вона насилу згадала назву дачного кооперативу, де влітку жили на своїй дачці батьки Федорова. – Це по дорозі.

– У багажнику светр. Одягни, – сказав хлопець. – І тримайся міцніше. Ти ледве на ногах стоїш, а понтів, як…

Кінець фрази відкусив і відніс вітер, бо стрілка спідометра вже переповзла за сто.

На наступному повороті траси вона озирнулася – немов сподівалася побачити позаду тих, із ким її маленька змерзла душа так болісно розлучалася цієї ночі.

Але там, звісно, нікого не було.

Частина друга 

Валентин  

1

Олександра Борисівна Буславіна, або по-домашньому Шурочка, навесні тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року повернулась із заслання до Харкова й одразу стала розшукувати дочку.

Узяли її наприкінці тридцять дев’ятого, серед білого дня, просто в одному з двориків на Римарській, де вона мешкала з батьками на другому поверсі. З дочкою Надійкою попрощатися їй не дали – заштовхали в сірий фургон і відвезли. Вона працювала в поважному державному видавництві редакторкою, але причиною арешту стали не службові справи та зв’язки, а звинувачення в шпигунстві на користь буржуазної Польщі. Шурочка одержала по повній тільки через те, що батько її дочки, добре відомий у місті дитячий лікар Петро Зенонович Борцух, поляк за походженням, пішов по етапу ще два роки тому.

Він був набагато старшим, вони не були одружені, але дочку Петро Зенонович визнав і навіть подбав про те, щоб дитину таємно охрестили за католицьким обрядом. Більше він нічого не встиг. У тому, що він зумів уціліти на Колимі, вона сильно сумнівалась, а от маленька Надя могла вижити.

Тут, у рідних місцях, усе виявилося ще безнадійнішим і важчим, ніж у далекому Красноярському краї. І з тієї хвилини, як Шурочка ступила на щербатий, засипаний соняшниковим лушпинням і просмерділий паровозним чадом перон Південного вокзалу, почалися муки. Їй було тридцять дев’ять, але впізнати в цій сутулій, сухорлявій і настороженій жінці у ватнику, стьобаних сукняних бурках і линялій ситцевій хустині, з-під якої вибивалися короткі сивуваті пасма, колишню синьооку, пишноволосу, живу й привітну дівчину було неможливо. Та ніхто й не звертав на неї уваги у вокзальній юрбі.

У місті ніхто її не чекав, і Шурочка ні на що не сподівалася. Про смерть батька й матері перед самою війною вона вже знала – з переказів. Тому анітрохи не здивувалася, довідавшись від Івана, сина недавно померлої двірнички Нелі, що її колишня квартира, дві кімнати, які виходили на галерею над двором, міцно зайняті чужими людьми. І не абикими – такими ж колишніми засланцями, як і вона сама. Тільки стаття була інша, і повернулися вони незабаром після війни.

Нагору вона й не подумала піднятися. Про долю її дочки Іван нічого не знав. Зійшлися на тому, що вона трохи поживе в нього. Кімнатка його матері стояла порожньою, а з дружиною він розлучився. Поговорили, випили самогону. Заснула вона солодко й розкішно: на Нелиній овдовілій перині, на справжніх простирадлах, натягнувши до брів стьобану ковдру в ситцевій квітчастій підковдрі. А пізнього ранку, коли, відмахавши мітлою у дворі й на розі Римарської, біля продовольчого, повернувся опухлий господар й загримів на кухні посудом, твердо вирішила почати з пошуків молодшої сестри Петра – Кароліни. Сунула Іванові трохи грошенят із тих, що були в неї зашиті в підбивці ватника, і попрощалася з ним до вечора…

З Кароліною Борцух Шурочка була знайома неблизько, пам’ятала будинок, під’їзд і поверх, де та мешкала, але не номер квартири. Петро двічі брав їх з Надійкою в гості до сестри. Будинок розташовувався за Держпромом: Кароліна була заміжня за якимось вічно відсутнім партпрацівником, прізвища свого на чоловікове не змінила й народила йому двох синів з різницею в рік. Шанси на те, що й ці люди вціліли, були мізерні, однак доля їй усе-таки всміхнулася.

Дверей – високих, фільонкових, з темного дубу, – на майданчику було троє. Номер квартири з’ясувався, щойно вона навмання ткнулася в інші двері. Притисла кнопку дзвінка, намагаючись угамувати раптове тремтіння. Відімкнули не одразу; у глибині квартири верескливо загавкав песик, – потім двері відчинились, і на порозі постала літня важка дама в стьобаному шовковому халаті, примружилася на незнайому фігуру.

– Кароліно Зенонівно… це я, Шура Буславіна… Ви мене пам’ятаєте?

– Аякже, – басом мовила жінка, відступаючи в глиб передпокою. – Шурочка. Заходь, удома нікого немає. Чоловік на службі.

Її провели довгим коридором у простору світлу кухню з балкончиком, двері на який були навстіж відчинені; на газовій плиті шумів, закипаючи, чайник.

– Сідай, дорога. – Кароліна махнула в бік столу. – Чайку поп’ємо… Вибач, не кличу до кімнат – зачинила там пса, щоб він здох. Не дає нікому в дім увійти відтоді, як хлопці поїхали.

Шурочка присіла боком до балкона, обличчям до господині. Давня звичка: ніколи не сідала спиною до вікна і вхідних дверей.

Кароліна запитала:

– Ти коли… повернулася?

– Вчора.

– Єзус! А Петрика ми так і не дочекалися.

У неї обірвалося серце.

– Так! – вигукнула Кароліна, люто жбурляючи серветку на стіл. – Мій Володимир Костянтинович одержав довідку, зовсім нещодавно. Брата розстріляли зразу, на третій день, без суду: чимось він їх там розсердив… Куриш? Папіроси на буфеті. Ми ж із тобою після його арешту так і не бачилися, еге ж? А от нас пальцем не зачепили. В евакуацію відправили одними з перших… Ну, тепер уже байдуже… Влодек мій і зараз у пошані, крутиться при владі. Чай будеш?

– Спасибі.– Шурочка похитала головою. – Не хочу.

– Ти де зупинилася?

– На Римарській. Моїх батьків теж уже немає.

– Я навіть не питаю, як там було всі ці роки. – Кароліна важко підвелася, нависла над столом. – По тобі видно. Що збираєшся робити? Ти ж бо з освітою… Документи в порядку? Насамперед треба відновити чесне ім’я, подати на реабілітацію, одержати паспорт – без цього нікуди. За законом тобі належить компенсація від держави – за їхню дурість, але це потім, після реабілітації. Гроші хоч і невеликі, але

1 ... 40 41 42 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"