Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Тоді візьмімо, наприклад, Чорного. Досі справа зводилася саме до нього, позірного джерела всіх проблем Синього. Але якщо Білий хотів піймати саме Синього, а не Чорного, то, можливо, Чорний тут узагалі ні до чого. Може, він — ​просто невинний свідок. У такому разі Чорний займає позицію, яку Синій від початку вважав своєю, а Синій займає місце Чорного. На користь цього припущення є певні докази. А з іншого боку, не виключено, що Чорний співпрацює з Білим, і вони разом снують плани проти Синього.

Якщо так, то що вони з ним роблять? Врешті, нічого жахливого не відбувається, принаймні якщо мислити глобально. Вони замкнули Синього у бездіяльній пасивності, так, що від його життя майже нічого не лишилося. Так, — ​каже собі Синій, — ​ось так він почувається: ніби майже нічого не лишилося. Ніби його прирекли до кінця життя нидіти в кімнаті й читати книжку. Дивне відчуття — ​бути живим у кращому разі наполовину, бачити тільки й світу, що у словах, проживати виключно життя інших. Якби ж хоч книжка була цікава. Його б, можливо, затягнув сюжет, і він потроху забувся б. Ось тільки ця книжка нічого йому не дає. Там ані сюжету, ані історії, ані дії — ​тільки чоловік, який сидить сам у кімнаті й пише книжку. Синій розуміє, що більше нічого там нема, і він більше не хоче мати з цим до діла. Ось тільки як йому вибратися? Як вибратися з кімнати-книжки, яка писатиметься, доки він лишається у кімнаті?

Що ж до Чорного — ​так би мовити, автора цієї книжки, — ​то Синій більше не може довіряти побаченому. Хіба ж таке може бути, що існує чоловік, який нічого не робить, тільки сидить собі у кімнаті й пише? Синій ходив за ним повсюди, стежив за ним так пильно, що очі замалим не зраджували. Навіть полишаючи свою кімнату, Чорний нікуди не ходить, нічого особливо не робить: продукти купує, зрідка стрижеться, в кіно вибирається, і так далі. Але здебільшого він просто блукає вулицями, розглядає випадкові елементи пейзажу, кластери довільних даних, та й то — ​якимись ривками. Певний час його цікавили будівлі: він нахиляв голову, щоб дотягнутися поглядом до дахів, вивчав двері, повільно водив рукою кам’яними фасадами. А потім пару тижнів вивчатиме статуї, чи човни на річці, чи дорожні знаки. Більше нічого, ні словом ні з ким не перекинеться, ні з ким не бачиться, крім тієї зустрічі із заплаканою жінкою, що вже відійшла у далеке минуле. Певною мірою, Синій знає про Чорного все: яке мило той купує, які газети читає, який одяг носить. Він ретельно занотовує це все у записнику. Він довідався тисячу фактів, але вони свідчать тільки, що насправді він нічого не знає. Нікуди не подітися від факту, що все це неможливо. Не може існувати такого, як Чорний.

Потім Синій починає підозрювати, що Чорний — ​це обманка, що Білий його найняв і платить йому за те, щоб сидіти в кімнаті й нічого не робити. Може, і вся та писанина — ​фальшивка, сторінка за сторінкою: наприклад, список усіх імен у телефонному довіднику, чи всі слова зі словника в алфавітному порядку, чи рукописна копія «Волдена». Можливо, той навіть не слова пише, а просто якісь каляки-маляки, бездумні позначки, нагромаджуючи нісенітниці та безглуздя. У такому разі справжній письменник — ​це Білий, а Чорний — ​тільки його заступник, фальшивка, актор, не наділений власною сутністю. А буває, що Синій доводить цю думку до логічного завершення й вирішує, що існує тільки одне пояснення: Чорний — ​не один чоловік, а кілька. Двоє, троє, четверо двійників розігрують перед Синім роль Чорного, а відбувши свою зміну, повертаються до затишку власного дому. Але ця думка така жахлива, що Синій на ній задовго не затримується. Минають місяці, й він нарешті каже собі вголос: я дихати не можу. Це — ​кінець. Я помираю.

Стоїть розпал літа, рік 1948. Нарешті набравшися відваги діяти, Синій сягає у свою сумку з маскувальним приладдям і починає шукати нову ідентичність. Відкинувши кілька можливих варіантів, він зупиняється на личині старого, який просив колись гроші у них на районі, коли Синій ще був маленьким — ​був у них такий місцевий дивак, Джиммі Рожевий звали — ​і розцяцьковується під безхатченка: обшарпаний вовняний одяг, черевики перев’язані мотузком, щоб підошва не хляпала, брудна тканинна сумка з усіма пожитками, й нарешті, але далеко не в останню чергу, довга біла борода і волосся. Ці останні деталі уподібнюють його до старозавітного пророка. Синій у подобі Джиммі Рожевого — ​не спитий жебрак, а мудрий блазень, святий злиднів, що живе на узбіччі суспільства. Трохи несповна розуму, але і шкоди від нього нема: від нього віє доброзичливою байдужістю до світу навколо, і раз усе, що могло з ним статися, вже сталося, його більше нічого не обходить.

Синій знаходить собі належне місце по той бік вулиці, виймає з кишені скалку лупи й береться читати пом’яту вчорашню газету, яку витягнув зі смітника неподалік. За дві години по тому Чорний виходить, спускається сходами свого дому і звертає в напрямку до Синього. Чорний на безхатченка не зважає — ​чи то поринув у думки, чи то навмисне ігнорує — ​а коли той наближається, Синій люб’язно звертається до нього:

Пане, дріб’язку не пожертвуєте?

Чорний зупиняється, розглядає розпатлане створіння, яке щойно до нього заговорило, і поступово розквітає в усмішці, зрозумівши, що небезпеки нема. Він сягає до кишені, витягає монету і кладе Синьому в долоню.

Тримайте, — ​каже він.

Най благословить вас Бог, — ​каже Синій.

Спасибі, — ​відповідає Чорний, розчулений побажанням.

Нічого не бійтеся, — ​каже Синій. — Бог благословляє все.

І з цим підбадьорливим звертанням Чорний припіднімає капелюха і продовжує шлях.

Наступного вечора, знову вбравшися жебраком, Синій чекає Чорного на тому ж місці. Синій вирішує, що зараз, оскільки він уже завоював довіру Чорного, треба спробувати завести трохи довшу розмову, але проблема вирішується природно, бо Чорний і сам не проти затриматися. Вечоріє, ще не сутінки, але вже й не пообідній час — ​стоїть присмеркова пора повільних змін, коли сяють цегла і тіні. Сердечно привітавшись із прохачем і вручивши йому чергову монету, Чорний мить вагається, мовби роздумуючи, чи зважитися на рішучий крок, а тоді каже:

Вам ніхто не казав, що ви — ​викапаний Волт Вітмен?

Який ще Волт? — ​перепитує Синій, сумлінно граючи свою роль.

Волт Вітмен, славетний поет.

Ні, — ​каже Синій, — ​не можу сказати, що ми знайомі.

А ви й не можете бути знайомі, — ​каже Чорний. — ​Він уже помер. Але подібність приголомшлива.

Ну, знаєте, як то кажуть, — ​каже Синій. — ​У кожного десь є двійник. Чому б моєму двійнику не бути покійником?

Цікаво, — ​продовжує Чорний, — ​що Волт Вітмен працював на цій вулиці. Він видав свою першу книжку саме тут, неподалік від того місця, де ми стоїмо.