Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 123
Перейти на сторінку:
і ще від бозна чого. Я проковтнув, запивши водою. Хто бреше, платить двічі. Я заплатив раз, зате по повній програмі.

— Саме тому, що всі знають, ніхто не звертає уваги. Вони зникають, втрачаючи себе і свою суть. Залишаються порожні оболонки.

Якоїсь миті лінії розпластовувалися на самостійні сюжети. Роздивляльник ніби перегортував сторінки.

Тінь, відкинута часом. Стрілка, що рухалась, креслячи чарівне коло циферблата. Час-тінь, відкинутий штрихами-стрілками.

Розірви невидимі пута опікунства, повір у себе. Або ти безжурний споживач, який механічно сягає до запобігливо піднесеного обслугою дека, або ж кшталтувальник свого життя. Кожний зроблений крок винагороджується невеличким відкриттям.

— Медитація — це, мовляв, коли ні про що не думаєш. Насправді це нагода звільнитись від зайвого, спосіб зосередитися на посутньому. Між тобою і тим, про що розмірковуєш, відбувається синергетичний ефект. Лінії на секунду зливаються. «Спинися, мите, ти прекрасна!» Тоді як властиве щойно по тому. «Фауст» — «Антігона» Нового Часу.

Мистецтво долає ґравітацію, тоді як митці прикуті до землі. До того, що було вчора і не повториться завтра. До завтра, яке поставить запізнілу крапку, що розпливеться темно-червоною плямою.

Годинник-медитація.

Метелик часу, зловлений у сачок циферблата.

Сонце наближалося до зеніту, загаласував, заскочений нашою появою, дрізд, з куща неподалік спурхнули горобці, наче звихрилося, зірване невидимим буревієм, листя. Десь далеко, мов на іншій планеті, гуркотіли автомобілі.

Чужинець зупинився, його супутниця сфотографувала його, а потім вони побажали сфотографуватися вдвох.

Він хотів обхопити її плечі; напевно, він робив так з усіма своїми супутницями; можливо, робив це й тоді, коли позував перед церквами, а тут раптом щось змусило його в останній момент опустити руку.

Вони стали поруч, близько-близько одне до одного — так близько, як можуть опинитися двоє близьких людей. Я намагалася захопити якнайбільше фасаду.

...Кілька юнацьких світлин і випускний альбом з уписаними різними почерками побажаннями. «Це...» — Антон чимдуж поклав на спід світлину усміхненої жінки...

— Мені не хочеться йти звідси, — мовила жінка і напіврозсіяно, а наполовину розгублено додала. — Я не знаю... Щось...

Її супутник підбадьорливо поплескав її по плечі.

— Давайте я й Вас сфотографую, — раптом запропонував він.

— Не варто.

— Знаєте, що? Ставайте удвох з моєю дружиною.

Іскра, що проскакує між людьми, коротша за спалах в прямокутному віконці фотокамери.

— Ви давно подорожуєте?

Авжеж, це приватна справа людей, куди і на скільки вони вирушають. Можливо, їх зблизили покинуті святині. Можливо, одного разу вони зустрілися в котромусь такому храмі. Де це було? В Провансі, в Камбоджі, в Японії? Покинуті храми, покинуті домівки, покинута земля. Випалена земля. Виморені народи. «Нам завжди здається, що ми виняткові в стражданнях».

— Скільки це ми подорожуємо?

Жінка мовчала. Вогник, що спалахнув в її очах, складався з половинки прихильності і ще однієї.

— Довгенько, — відповів на своє запитання чоловік.

Коли я прокидалася, його вже не було, а на кухні чекав сніданок. Антін готував його на нас обох. Залитий окропом розтертий овес, родзинки, що повернули собі форму виноградних ягід, шматки урюку, він купував їх в узбецькій крамничці на ринку. В того узбека урюк був темний, не оброблений сіркою.

Раптом мені захотілось піднятись на риштування. Я відклала книжку — котрусь із Антонових книжок, які читала, вмостившись внизу. Мені хотілося краще зрозуміти того, кому вони належали.

Антін перебував у пошуку.

— Колись це станеться.

Знав, що рано чи пізно знайде.

Ми полюбляли сидіти он там, під самим вікном, що виходило на тісне внутрішнє подвір’я з крислатим каштаном і всіяною розлущеними кожушками та плодами бруківкою. Простерті врізнобіч гілки-руки мовби стримували мури від наповзання, на самому краю галузки визирав з колючої схованки допитливим брунатним оком каштан.

Коли ми покидали піцерію, накрапав дощ.

Й ось я сиділа в ній з двома незнайомими людьми.

— Гарне місто.

Жінка окинула свого супутника вдячним поглядом.

— Вибачте, якщо запитання видасться Вам некоректним. Ви — протестантка?

— Ні.

— Може, Вам щось відомо про тутешню громаду?

Одних війна розкидала по світах, інших знищила. Котрі вижили, також давно вже померли. Зиґзаґи, в яких одна лінія спростовувала іншу. Плаха, де хтось був за ката, інший — жертвою. Кат — завжди кат, жертва — жертва. Вони ніколи не поміняються місцями. Хоча деякі жертви перед тим були катами. Храм із понищеним вітражем, наче птах із підбитим крилом, — оце, напевно, й усе.

— Можливо, Ви знаєте, хто виконував розписи? Адже це мало бути зовсім недавно. Вони ще геть свіжі.

— Мій чоловік.

Я вперше назвала Антона так. Я навіть не встигла здивуватись. Я сказала це тихо й невимушено, наче ми прожили разом довге щасливе життя. Мені не хотілось вдаватися в які-небудь пояснення. Ми не вінчалися і не розписувались, для мене це зовсім нічого не означало — нічогісінько. Ми провели разом всі дні, відколи зустрілися.

Чужинець раптом пожвавився, наче про щось здогадався. Дивлячись на мене, він мовби наново вивчав розпис. Схоже, він ще щось хотів запитати, а може, просто.

Тієї миті офіціант у фірмовому зеленому фартуху приніс замовлення.

— Ми завжди замовляємо з салямі, ніколи не помилишся. Хоча... Одного разу, ти не пригадуєш, де це було? — чужинець звернувся до своєї супутниці. — Авжеж, у Ґраці, де ж іще? Сало було жахливо несвіже. Нам обом стало погано, добре, що ми мали при собі піґулки. Ми їх завжди беремо в дорогу, про всяк випадок.

— Наступного разу ми замовимо «Для закоханих», — німець узяв лікоть своєї супутниці.

...Піца «Для закоханих» вперше зʼявилася на Валентина й відтоді була в асортименті закладу. Ми відрізали шматок за шматком — Антін з одного боку, я з другого. До останнього ми довго примірялися, нарешті Антін посунув його легенько ножем до мене. Він зробив це без грайливості, з якоюсь неймовірною лагідністю, майже пієтетом. Щойно згодом до мене дійшло, що він уже знав. Відчув, як тільки може відчути митець і... Тоді як сама я ще не здогадувалася. «Мистецтво побудоване на інтуїції». Воно черпає ті самі знання з інших криниць. З незглибних. Воно близьке до віри, майже доторкається її таїнства. Зупиняється на порозі, не переступаючи межі. Ми прекрасно розуміли одне одного. Якось я запитала Антона з якогось іншого приводу: «Тобі справді відомо?». — «Не більше, ніж тобі». — «Соло», «Родинні», «Для закоханих» — до кожного типу піци зазначався діаметр.

— Бажаєте ще щось?

— У Вас є табаско?

Офіціант кивнув, а через хвилину вернувся з пляшчиною водянисто-червонуватої, наче розбавлений томатний сік, рідини.

— Мій улюблений соус, без нього нічого не йде.

— Ганс любить гостре. Він завжди

1 ... 40 41 42 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"