Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Саме тому, що всі знають, ніхто не звертає уваги. Вони зникають, втрачаючи себе і свою суть. Залишаються порожні оболонки.

Якоїсь миті лінії розпластовувалися на самостійні сюжети. Роздивляльник ніби перегортував сторінки.

Тінь, відкинута часом. Стрілка, що рухалась, креслячи чарівне коло циферблата. Час-тінь, відкинутий штрихами-стрілками.

Розірви невидимі пута опікунства, повір у себе. Або ти безжурний споживач, який механічно сягає до запобігливо піднесеного обслугою дека, або ж кшталтувальник свого життя. Кожний зроблений крок винагороджується невеличким відкриттям.

— Медитація — це, мовляв, коли ні про що не думаєш. Насправді це нагода звільнитись від зайвого, спосіб зосередитися на посутньому. Між тобою і тим, про що розмірковуєш, відбувається синергетичний ефект. Лінії на секунду зливаються. «Спинися, мите, ти прекрасна!» Тоді як властиве щойно по тому. «Фауст» — «Антігона» Нового Часу.

Мистецтво долає ґравітацію, тоді як митці прикуті до землі. До того, що було вчора і не повториться завтра. До завтра, яке поставить запізнілу крапку, що розпливеться темно-червоною плямою.

Годинник-медитація.

Метелик часу, зловлений у сачок циферблата.

Сонце наближалося до зеніту, загаласував, заскочений нашою появою, дрізд, з куща неподалік спурхнули горобці, наче звихрилося, зірване невидимим буревієм, листя. Десь далеко, мов на іншій планеті, гуркотіли автомобілі.

Чужинець зупинився, його супутниця сфотографувала його, а потім вони побажали сфотографуватися вдвох.

Він хотів обхопити її плечі; напевно, він робив так з усіма своїми супутницями; можливо, робив це й тоді, коли позував перед церквами, а тут раптом щось змусило його в останній момент опустити руку.

Вони стали поруч, близько-близько одне до одного — так близько, як можуть опинитися двоє близьких людей. Я намагалася захопити якнайбільше фасаду.

...Кілька юнацьких світлин і випускний альбом з уписаними різними почерками побажаннями. «Це...» — Антон чимдуж поклав на спід світлину усміхненої жінки...

— Мені не хочеться йти звідси, — мовила жінка і напіврозсіяно, а наполовину розгублено додала. — Я не знаю... Щось...

Її супутник підбадьорливо поплескав її по плечі.

— Давайте я й Вас сфотографую, — раптом запропонував він.

— Не варто.

— Знаєте, що? Ставайте удвох з моєю дружиною.

Іскра, що проскакує між людьми, коротша за спалах в прямокутному віконці фотокамери.

— Ви давно подорожуєте?

Авжеж, це приватна справа людей, куди і на скільки вони вирушають. Можливо, їх зблизили покинуті святині. Можливо, одного разу вони зустрілися в котромусь такому храмі. Де це було? В Провансі, в Камбоджі, в Японії? Покинуті храми, покинуті домівки, покинута земля. Випалена земля. Виморені народи. «Нам завжди здається, що ми виняткові в стражданнях».

— Скільки це ми подорожуємо?

Жінка мовчала. Вогник, що спалахнув в її очах, складався з половинки прихильності і ще однієї.

— Довгенько, — відповів на своє запитання чоловік.

Коли я прокидалася, його вже не було, а на кухні чекав сніданок. Антін готував його на нас обох. Залитий окропом розтертий овес, родзинки, що повернули собі форму виноградних ягід, шматки урюку, він купував їх в узбецькій крамничці на ринку. В того узбека урюк був темний, не оброблений сіркою.

Раптом мені захотілось піднятись на риштування. Я відклала книжку — котрусь із Антонових книжок, які читала, вмостившись внизу. Мені хотілося краще зрозуміти того, кому вони належали.

Антін перебував у пошуку.

— Колись це станеться.

Знав, що рано чи пізно знайде.

Ми полюбляли сидіти он там, під самим вікном, що виходило на тісне внутрішнє подвір’я з крислатим каштаном і всіяною розлущеними кожушками та плодами бруківкою. Простерті врізнобіч гілки-руки мовби стримували мури від наповзання, на самому краю галузки визирав з колючої схованки допитливим брунатним оком каштан.

Коли ми покидали піцерію, накрапав дощ.

Й ось я сиділа в ній з двома незнайомими людьми.

— Гарне місто.

Жінка окинула свого супутника вдячним поглядом.

— Вибачте, якщо запитання видасться Вам некоректним. Ви — протестантка?

— Ні.

— Може, Вам щось відомо про тутешню громаду?

Одних війна розкидала по світах, інших знищила. Котрі вижили, також давно вже померли. Зиґзаґи, в яких одна лінія спростовувала іншу. Плаха, де хтось був за ката, інший — жертвою. Кат — завжди кат, жертва — жертва. Вони ніколи не поміняються місцями. Хоча деякі жертви перед тим були катами. Храм із понищеним вітражем, наче птах із підбитим крилом, — оце, напевно, й усе.

— Можливо, Ви знаєте, хто виконував розписи? Адже це мало бути зовсім недавно. Вони ще геть свіжі.

— Мій чоловік.

Я вперше назвала Антона так. Я навіть не встигла здивуватись. Я сказала це тихо й невимушено, наче ми прожили разом довге щасливе життя. Мені не хотілось вдаватися в які-небудь пояснення. Ми не вінчалися і не розписувались, для мене це зовсім нічого не означало — нічогісінько. Ми провели разом всі дні, відколи зустрілися.

Чужинець раптом пожвавився, наче про щось здогадався. Дивлячись на мене, він мовби наново вивчав розпис. Схоже, він ще щось хотів запитати, а може, просто.

Тієї миті офіціант у фірмовому зеленому фартуху приніс замовлення.

— Ми завжди замовляємо з салямі, ніколи не помилишся. Хоча... Одного разу, ти не пригадуєш, де це було? — чужинець звернувся до своєї супутниці. — Авжеж, у Ґраці, де ж іще? Сало було жахливо несвіже. Нам обом стало погано, добре, що ми мали при собі піґулки. Ми їх завжди беремо в дорогу, про всяк випадок.

— Наступного разу ми замовимо «Для закоханих», — німець узяв лікоть своєї супутниці.

...Піца «Для закоханих» вперше зʼявилася на Валентина й відтоді була в асортименті закладу. Ми відрізали шматок за шматком — Антін з одного боку, я з другого. До останнього ми довго примірялися, нарешті Антін посунув його легенько ножем до мене. Він зробив це без грайливості, з якоюсь неймовірною лагідністю, майже пієтетом. Щойно згодом до мене дійшло, що він уже знав. Відчув, як тільки може відчути митець і... Тоді як сама я ще не здогадувалася. «Мистецтво побудоване на інтуїції». Воно черпає ті самі знання з інших криниць. З незглибних. Воно близьке до віри, майже доторкається її таїнства. Зупиняється на порозі, не переступаючи межі. Ми прекрасно розуміли одне одного. Якось я запитала Антона з якогось іншого приводу: «Тобі справді відомо?». — «Не більше, ніж тобі». — «Соло», «Родинні», «Для закоханих» — до кожного типу піци зазначався діаметр.

— Бажаєте ще щось?

— У Вас є табаско?

Офіціант кивнув, а через хвилину вернувся з пляшчиною водянисто-червонуватої, наче розбавлений томатний сік, рідини.

— Мій улюблений соус, без нього нічого не йде.

— Ганс любить гостре. Він завжди