Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— А що це має спільного з Онном… і тобою?

— Ну, очевидно, якщо правитель лишався живим під час прогулянки, то він був добрим правителем.

— Ти ні в кого не шукаєш зброї?

— Не відкрито.

— Думаєш, що люди бачать тебе в цьому міфі. — Це не було питанням.

— Багато хто.

Айдаго вдивлявся в обличчя Лето, глибоко сховане в сірій оболонці. Сині на синьому очі дивилися на нього без жодного виразу.

«Меланжеві очі», — подумав Айдаго. Проте Лето казав, що він більше не споживає прянощів. Його тіло саме виробляло прянощі, залежність від яких він мав.

— Тобі не подобається моя свята непристойність, мій силоміць нав’язаний мир, — промовив Лето.

— Мені не подобається, як ти граєшся в бога!

— Але ж Бог може керувати Імперією, як диригент керує виконанням симфонії. Мої спектаклі обмежені лише тим, що я не можу покинути Арракіс. Мушу диригувати симфонією звідси.

Айдаго труснув головою і ще раз глянув на план міста.

— Що це за будівлі позаду веж?

— Менші помешкання для наших гостей.

— Їм не видно площі.

— Але вони її бачать. Іксіанські пристрої проєктують моє зображення в їхні кімнати.

— А внутрішнє кільце виходить просто на тебе. Як ти потрапляєш на площу?

— Презентаційний поміст здіймається в центрі, щоб показати мене народові.

— Тебе вітають оваціями? — Айдаго глянув просто в очі Лето.

— Їм це дозволено.

— Ви, Атріди, завжди вважали себе часткою історії.

— Як проникливо ти розумієш значення овацій.

Айдаго повернувся до карти міста.

— Є тут школи Рибомовок?

— Так, у тебе під лівою рукою. Це академія, куди Сіону послали на науку. Тоді їй було десять років.

— Сіона… Я мушу більше довідатися про неї, — задумливо сказав Айдаго.

— Запевняю, що ніхто не стане на заваді твоєму бажанню.

Крокуючи в Королівському паломництві, Айдаго вирвався із задуми, усвідомивши, що скандування Рибомовок затихає. Королівський Повіз перед ним почав спуск до покоїв під площею, з’їжджаючи довгим пандусом. Айдаго, усе ще в сонячному світлі, глянув угору, на блискучі шпилі веж — до такої дійсності карти його не підготували. Люди юрмилися на балконах великого багаторівневого кільця довкола площі. Мовчазні люди, що дивилися вниз, на процесію.

«Привілейовані не влаштовують овацій», — подумав Айдаго. Мовчання людей на балконах наповнило його недобрими передчуттями.

Він увійшов до тунельного пандуса, виступ якого закрив від нього площу. Коли Айдаго опускався в глибину, скандування Рибомовок зникало. Звук маршових кроків довкола нього дивно посилився.

Цікавість заступила місце тривожного передчуття. Айдаго озирнувся довкола. Тунель — гігантська труба з пласкою долівкою — був штучно освітленим і широким, дуже широким. Айдаго оцінив, що сімдесят осіб можуть марширувати пліч-о-пліч, спускаючись у надра площі. Тут не було вітальних натовпів, лише широко розставлений ряд Рибомовок. Вони не скандували, вдовольняючись спогляданням ходи свого Бога.

Згадка про карти підказала Айдаго схему цього величезного комплексу під площею, закритого міста в місті, обширу, де лише Бог-Імператор, придворні та Рибомовки могли ходити без супроводу. Але карти нічого не повідомляли про масивні колони, про відчуття гігантського стереженого простору, про моторошну тишу, яку переривало лише тупання ніг і скрипіння повозу Лето.

Зненацька Айдаго глянув на Рибомовок, вишикуваних уздовж дороги, і усвідомив, що їхні вуста рухаються в унісон, беззвучно промовляючи слово. Він розпізнав це слово.

«Сіайнок».

* * *

— Знову Фестиваль, так швидко? — спитав Владика Лето.

— Минуло десять літ, — відповів мажордом.

Чи не здається вам із цієї розмови, що у Владики Лето відсутнє відчуття часу?

Усна історія

Під час приватних аудієнцій, які передували Фестивалю, багато хто зауважив, що Владика Лето провів більше часу, ніж було відведено, з новою Амбасадоркою Ікса, молодою жінкою на ім’я Хві Норі.

Її привели вниз пізнього ранку в супроводі двох Рибомовок, усе ще повних збудження від першого дня свята. Приватна аудієнційна зала під площею була яскраво освітлена. Це давало змогу розгледіти, що розміром вона близько п’ятдесяти метрів завдовжки й близько тридцяти завширшки. Стіни прикрашено старовинними фрименськими килимами, їхні яскраві взірці вишито самоцвітами та благородними металами, затканими коштовними волокнами прянощів. Переважала тьмяно-червона барва, яку любили колись старі фримени. Підлога зали здебільшого була прозорою, викладеною з променистих кристалів з екзотичними рибами всередині. Під підлогою протікав струмінь чистої блакитної води. Жодна волога не проникала до надійно ізольованої аудієнційної зали, а все ж вона була дратівливо близькою до Лето, що спочивав на вистеленому помості в кінці покою, навпроти дверей.

З першого погляду на Хві Норі він помітив виразну схожість Амбасадорки та її дядька Малкі, але виваженість рухів і спокій кроків не менш виразно відрізняли її від нього, хоч вона мала таку ж смагляву шкіру, таке ж овальне обличчя з правильними рисами. Лагідні карі очі відповіли пильним поглядом на погляд Лето. Волосся Малкі було сивим, у неї ж — блискучо-каштановим.

Хві Норі випромінювала внутрішній спокій. Лето відчував, як поширюється цей спокій з її наближенням. Зупинилася за десять кроків від нього, унизу під помостом. Вона була гармонійною і врівноваженою, не мала жодної випадкової риси.

З дедалі більшим збудженням Лето усвідомив, що образ нової Амбасадорки видає сліди іксіанських маніпуляцій. Вони далеко зайшли в програмі виведення окремих типів для специфічних функцій. Функція Хві Норі була тривожно очевидною — причарувати Бога-Імператора, знайти щілину в його обладунку.

Попри це, під час зустрічі Лето виявив, що його справді тішить її товариство. Хві Норі стояла в озерці денного світла, яке потрапляло до покою через систему іксіанських призм. Світло наповнювало блискучим золотом той кінець кімнати, де лежав Лето. Воно зосереджувалося на постаті Амбасадорки, темніючи за Лето, там, де стояв невеликий ряд вартівниць-Рибомовок — дванадцять жінок, вибраних навмисне з глухонімих.

Хві Норі мала на собі просту пурпурову сукню з ембієлю, прикрашену лише срібною підвіскою на ланцюжку — із символом Ікса. З-під подолу сукні виступали м’які сандалі такого ж кольору.

— Ти знаєш, — спитав її Лето, — що я вбив одного з твоїх предків?

Вона лагідно всміхнулася.

— Мій дядько Малкі додав