Читати книгу - "День триффідів"

— Що? — сказав я їй. — Що я можу зробити, окрім як трохи продовжити це?

Вона закусила губу, а потім сказала:

— Вони… вони сказали, що, мабуть, ви самотній, — сказала вона. — Я подумала, що якби у вас, — її голос затнувся, а кісточки пальців ще трохи побіліли, — можливо, якби у вас був хтось… я маю на увазі, хтось тут, то, може, ви б не захотіли залишати нас. Можливо, ви залишилися б з нами?

— О Боже, — тихо вимовив я.

Я глянув на неї. Вона стояла випроставшись, її губи трохи тремтіли. А мали ж бути кавалери, які зі шкіри вилазили, домагаючись бодай найменшої її усмішки. Вона мала б бути щасливою та безтурботною на якийсь час, а потім щасливою від турботи. Життя мало зачаровувати її, а кохання п’янити своєю ніжністю…

— Ви б добре ставилися до мене, чи не так? — сказала вона. — Розумієте, у мене немає…

— Припиніть! Припиніть це! — сказав я. — Ви не повинні мені цього говорити. А тепер, будь ласка, йдіть.

Але вона не йшла. Вона стояла і дивилася на мене очима, які мене не бачили.

— Йдіть! — повторив я.

Я не зміг витримати її докору. Вона просто була собою — одним з тисяч зруйнованих молодих життів…

— Я ж знаю, що ви зараз плачете! — сказала вона.

— Йдіть! Заради Бога, йдіть! — сказав я.

Вона завагалася, потім повернулася і навпомацки рушила до дверей. Коли вона вже виходила, я сказав:

— Можете сказати їм, що я залишаюся.

* * *

Перше, що я відчув, прокинувшись наступного ранку, — це неприємний запах. Я вже й раніше чув його то тут, то там, але, на щастя, погода була прохолодною. Але тепер я виявив, що трохи проспав і день трохи тепліший. Я не буду детально описувати цей запах: той, хто його чув, ніколи його не забуде, а для решти його важко описати. Він ішов від кожного міста й містечка цілими тижнями, і мандрував з кожним вітром. Коли я прокинувся того ранку, цей запах переконав мене, що кінець настав. Смерть — це просто моторошний кінець життя, руйнування того, що вже віджило.

Кілька хвилин я лежав у роздумах. Єдине, що потрібно було зараз зробити, — це посадити мою групу до вантажівок й по черзі відвезти їх за місто. Але що робити з запасами, які ми зібрали? Їх теж потрібно завантажити і взяти з собою, а я єдиний, хто може сидіти за кермом… На це пішли б дні — якби, звичайно, у мене були ці дні…

Після цього я подумав про те, що відбувається зараз в будинку. У ньому було напрочуд тихо. Прислухавшись, я почув стогін у іншій кімнаті. Стривожений, я підскочив з ліжка і швидко одягнувся. На сходах я знову прислухався. У будинку було тихо, ніхто не човгав ногами. У мене одразу виникло бридке відчуття, ніби історія повторюється і я знову опинився у лікарні.

— Агов! Є тут хтось? — крикнув я.

Кілька голосів відгукнулися. Я відчинив найближчі двері. Там лежав якийсь чоловік; він був у дуже поганому стані й вже марив. Тут я нічим не міг зарадити. Я знову зачинив двері.

Мої кроки голосно звучали на дерев’яних сходах. З наступного поверху почувся жіночий голос:

— Білле! Білле!

Вона лежала в ліжку в маленькій кімнаті, ця дівчина, яка приходила побачити мене минулої ночі. Вона повернула голову, коли я зайшов. Я зрозумів, що вона теж хвора.

— Не підходьте ближче, — сказала вона. — Це ви, Білле?

— Так.

— Я знала, що це ви. Ви ще можете ходити — іншим вже доводиться повзати. Я рада, Білле. Я сказала їм, що ви не підете, але вони сказали, що ви вже пішли. Тепер вони всі пішли, всі, хто міг ходити.

— Я спав, — сказав я. — Що трапилося?

— Усе більше й більше людей хворіє. Вони налякані.

Я безпорадно сказав:

— Що я можу для вас зробити? Чи можу я щось дістати для вас?

Її обличчя скривилося від болю, вона обхопила себе руками, і скорчилася. Спазм минув, і по її чолу потекли тонкі струмки поту.

— Так, будь ласка, Білле. Я не дуже хоробра людина. Ви могли б дістати для мене щось… щоб усе це закінчити?

Я повернувся з аптеки за десять хвилин. Дав їй склянку води, а в іншу руку поклав таблетки.

Вона трохи потримала все це, а потім сказала:

— Як марно, а все могло бути по-іншому. Дякую вам, Білле, за те, що спробували.

Я подивився на неї. Для мене все це здавалося ще більш марним — я подумав, як багато людей сказали б мені в цій ситуації: «Візьміть мене з собою», — а вона сказала: «Залишайтеся з нами».

І я навіть не дізнався, як її звати.

9 Евакуація

Згадка про рудого юнака, який стріляв у нас, змусила мене зробити вибір на користь Вестмінстера.

Відтоді, як мені виповнилося шістнадцять, мій інтерес до зброї знизився, але в середовищі, яке скочувалося до варварства, мені здавалося, що потрібно бути готовим поводитися як варвар, або невдовзі вже ніяк поводитися не зможеш. На Сент-Джеймс-стрит було кілька крамниць, де колись люб’язно продавали усі види летальної зброї — від гвинтівок для новобранців до великокаліберних рушниць, з якими можна було полювати на слонів.

Я рушив туди зі змішаними відчуттями — сподіваючись на підтримку і побоюючись бандитизму. У мене ще був корисний мисливський ніж, а в кишені лежав револьвер — точний, немов лабораторні інструменти. Поруч на сидінні лежала помпова рушниця 12-го калібру і коробки з патронами. Я зробив вибір на користь рушниці, а не гвинтівки, бо її постріл не менш переконливий і вона обезголовлює триффіда з такою точністю, якої нечасто досягнеш за допомогою кулі. А тепер триффідів можна було побачити просто в Лондоні. Вони все ще намагалися уникати вулиць, але я вже помітив, як кілька з них незграбно пробираються через Гайд-парк, а інші — через Ґрін-парк. Імовірніше за все, це були декоративні, безпечно обрізані зразки, але я міг і помилятися.

Так я дістався Вестмінстера.

Смерть, цей кінець усього, була тут особливо помітною. На вулицях лежали покинуті машини, що стали вже звичною деталлю. У полі зору було дуже мало людей. Я помітив лише трьох, які рухалися. Двоє простукували свій шлях паличками, пробираючись крізь стічні канави Вайтхоллу, а третій був на