Читати книгу - "День триффідів"

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-4820-5 (FB2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням:

Wyndham J. The Day of the Triffids / John Wyndham. — London: Penguin Books, 2008. — 272 p.

Переклад з англійської Романа Клочка

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

© John Wyndham Estate Trust, 1951

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018

Віндем Дж.

В48 День триффідів: роман / Джон Віндем; пер. з англ. Р. Клочка. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 288 с.

ISBN 978-617-12-4552-5

ISBN 978-0812967128 (англ.)

Триффіди — рослини-хижаки, які мають здатність рухатися, чути й навіть мислити. Вони озброєні небезпечними жалами, що вражають жертву отрутою на відстані кількох метрів. Тривалий час триффідів масово розводили на спеціальних фермах заради цінних речовин, які ті виробляли. При цьому дотримувалися всіх можливих заходів безпеки. Але одного разу система вийшла з ладу…. Внаслідок потужного зорепаду більша частина людства осліпла. Ті, хто дивом не втратив зір, намагаються подолати наслідки катастрофи. Однак є дещо страшніше за руїни й хаос: триффіди вирвалися на свободу й розпочали жорстоке полювання на людей…

УДК 821.111

1 Початок кінця

Коли день, який припадає на середу, за звуками схожий на неділю, то тут явно якісь проблеми, і дуже серйозні.

Я відчув це одразу ж, як прокинувся. Але коли я почав мислити трохи чіткіше, то зрозумів, що помиляюся. Хай там як, а дивним було те, що щось не так зі мною, а не з рештою світу. Але як це могло статися, я ще не розумів. Почекавши, я подзвонив у дзвоник. І тут я вже дістав перший об’єктивний доказ: здалеку почулися удари годинника, їх, здається, було вісім. Я підозріло й уважно прислухався. Невдовзі пролунав ще один годинник, його звуки були гучнішими й рішучішими. Він спокійно відбив восьму. Тепер я вже зрозумів, що справи кепські.

Як сталося, що я проґавив кінець світу, кінець цього світу, який я так близько знав протягом тридцяти років? Це сталося суто випадково, як і з багатьма іншими, хто вижив. Цілком природно, що в лікарні завжди чимало людей, і за законом середніх чисел ця доля випала мені приблизно за тиждень до того. Це могло статися й на тиждень раніше, і в такому разі я б цього вже не писав, бо мене б тут просто не було. Але доля розпорядилася так, що я не лише опинився на той момент у шпиталі, а й мої очі, та й, власне, вся голова, були перемотані бинтами — і тому я маю бути вдячний тим, хто встановлює ці середні числа. Однак тоді я лише сердився і питав, що в біса відбувається, оскільки був у цьому місці вже досить довго, аби розуміти, що годинник є найсакральнішою річчю в лікарні нарівні зі старшою медсестрою.

Без годинника це місце просто розвалилося б. Щосекунди хтось звірявся з ним з приводу народження, смерті, дозування, годування, світла, розмов, роботи, сну, відпочинку, відвідування, одягання та вмивання — і до цього часу він встановлював, що хтось має мити мене рівно о 7.03. Це була одна з причин, чому я найбільше цінував окрему палату. У загальній вся ця процедура відбувалася б на годину раніше, що було геть зайвим. Але сьогодні годинники з різною точністю продовжували бити восьму з усіх боків, і все одно ніхто не з’являвся.

Мені дуже не подобалося миття губкою, я вважав цей процес марним, адже, маючи необхідну підтримку та ванну кімнату, без нього можна було б обійтися, але той факт, що він досі не відбувся, мене сильно збентежив. Крім того, зазвичай він передував сніданку, а я вже був голодний.

Можливо, я засмутився б з цього приводу будь-якого ранку, але сьогодні, у середу, 8 травня, це мало важливе значення особисто для мене. Я відчував подвійне хвилювання через відсутність цієї метушні та рутини, бо сьогодні мені мали зняти пов’язки.

Трохи помацавши наосліп, я знайшов кнопку електричного дзвінка і, натиснувши на неї, тримав цілих п’ять секунд, щоб знали, що я про них думаю. Чекаючи на роздратовану реакцію, яку мав викликати цей дзвінок, я продовжував прислухатися.

Раптом я зрозумів, що зовні, поза лікарнею, цей день теж звучить якось не так. Шум, який чувся, а точніше, не чувся знадвору, більше нагадував неділю, ніж сама неділя, і це знову привело мене до тями, бо я був абсолютно впевнений, що сьогодні середа, що б там не сталося.

Для мене так і залишилося загадкою, чому засновники лікарні Святого Мерріна вирішили звести свою установу на головній дорозі, що перетинає урядовий квартал, і тим прирекли своїх пацієнтів на постійне нервове напруження. Але для тих щасливчиків, на чиї хвороби не впливала втома від безперервного руху машин, це мало ту перевагу, що, лежачи в ліжку, вони не втрачали, так би мовити, зв’язку з потоком життя. Зазвичай повз із гуркотом мчали автобуси, намагаючись встигнути проїхати на сигнал світлофора. І свинячий вереск гальм та постріли глушників часто вказували на те, що їм це не вдавалося. А потім увесь цей потік, вирвавшись на волю, з гуркотом та ревінням починав рухатися вгору. Час від часу відбувалася коротка вистава: добрячий глухий удар, потім суцільний затор — ситуація, що надзвичайно хвилювала мене в моєму становищі, коли я міг судити про рівень проблем лише за кількістю лайки. Звичайно, ані вдень, ані здебільшого вночі не було жодного шансу, щоб у пацієнта зі Святого Мерріна виникло враження, що ця вся круговерть зупинилася тільки тому, що він особисто на якусь мить вийшов із гри.

Але цього ранку все було по-іншому. Все якось загадково змінилося, і від цього було тривожно. Не було чути ні шурхоту коліс, ні ревіння автобусів, ні взагалі будь-яких машин. Ні гальм, ні гудків, ні навіть цокоту копит тих небагатьох коней, які зрідка тут з’являлися. Та й тупотіння ніг людей, які в таку годину мали б поспішати на роботу, теж не було чути.

Що більше я прислухався, то дивнішим мені це все здавалося — і тим менше мені це подобалося. За ці десять хвилин я нарахував п’ять