Читати книгу - "Друга одіссея"

Знову й знову гукав він у тишу, що відбивала його волання, і жодної прямої відповіді — лиш оце відчуття того, що за ним спостерігають. Що ж, добре, тоді він знайде відповідь самотужки.

Дещо було зрозуміло; нехай ким або чим вони є, їх цікавить Людство. Вони записували й зберігали його спогади для власної незбагненної мети. І тепер вони робили те саме з його найпотаємнішими емоціями, інколи з його дозволу, подекуди — без.

Він не ображався: насправді те, що він пережив, унеможливлювало такі дитячі реакції. Він був над любов’ю й ненавистю, бажанням і страхом, але він не забув їх і досі розумів, чому вони правлять світом, частиною якого він був донедавна. Чи це мета його переродження? Якщо так, то заради чого?

Він став гравцем у грі богів і мусив вивчати її правила.

Він швидко проминув чотири зовнішні супутники, непоказні каменюки — Синопе, Пасифая, Карме й Ананке; потім на половині шляху до Юпітера кружляли Елара, Ліситея, Гімалія та Леда. Він не звернув на них уваги, бо попереду замайорів рябий диск Калісто.

Раз чи двічі він обернувся навколо побитої кулі, більшої за Місяць Землі, тимчасом, як органи чуття, що їх він не усвідомлював, зондували кригу й пил унизу. Він швидко задовольнив свою цікавість; цей світ складався із замерзлих скам’янілостей, які демонстрували сліди зіткнень, що тисячоліття тому зруйнували поверхню супутника.

Одна півкуля була гігантським волячим оком: тут, де суцільна скеля пішла брижами з кілометр заввишки, після удару якогось стародавнього молота з космосу, розійшлася низка концентричних кілець.

За секунду він уже облітав Ганімеда. Це набагато складніший і цікавіший світ. Хоча цей супутник розташовувався біля Калісто і був майже такого самого розміру, вигляд він мав зовсім інший. Щоправда, на Ганімеді теж було багато кратерів, але більшість із них буквально вириті в ґрунті. Найбільш незвичайними елементами ландшафту цього супутника можна вважати звивисті смуги, що розташовувалися за кілька кілометрів одна від одної. Скидалося на те, що його поверхню зорав гурт селян напідпитку, сюди й туди тягаючи плуги.

За кілька обертів він дізнався про Ганімед більше, ніж усі зонди будь-коли відряджені із Землі, і зберіг цю інформацію задля подальшого використання. Одного дня вона важитиме, у цьому він не сумнівався, хоч не знав чому, так само, як і не розумів, звідки береться той імпульс, що так цілеспрямовано штовхає його від світу до світу.

Цей самий імпульс зараз привів його до Європи. Він і досі був здебільшого пасивним спостерігачем, але усвідомив, як тут зросло зацікавлення, зосередилась увага й концентрувалася їхня воля. Навіть якщо він був лише цуценям у руках незримого й нечутного господаря, деякі думки володаря просочилися (чи їм дозволили просочитися) в його свідомість.

Тепер Європа являла собою гладку, вибагливо розцяцьковану візерунками кулю, що видалася йому мало схожою на Ганімед або Калісто. Цей супутник нагадував про життя; мережа ліній, що розгалужувалися й перетиналися по всій його поверхні, неабияк скидалася на систему вен і артерій.

Безкінечні крижані поля, набагато холодніші за антарктичні, простяглися під ним. Потім він трохи здивувався, помітивши, що проминає уламки космічного корабля. Він одразу ж упізнав у ньому горопашного «Цяня», чиє зображення часто траплялося в новинах, які йому випало аналізувати. Не зараз, не зараз, пізніше буде достатньо часу.

Потім він проник під лід, у світ не відомий і йому, і тим, хто його контролював.

Це був світ океану, його приховані води захищав від вакууму шар криги. На більшій частині поверхні лід був завтовшки в кілометри, але траплялися місця, де він тріскався й розходився. Згодом відбувалася коротка битва між двома ворожими елементами, які не вступали в прямий контакт більше ніде в Сонячній системі. Війна між Морем і Космосом завжди закінчувалася нічиєю: вода випаровувалась і замерзала, поновлюючи крижану броню.

Без впливу Юпітера моря Європи давно промерзли б наскрізь. Тяжіння гігантської планети постійно зміщувало ядро цього маленького світу; сили, що стрясали Іо, працювали й тут, але з меншою інтенсивністю. Подорожуючи в глибинах, він скрізь помічав докази боротьби між планетою та її супутником.

Він міг чути й відчувати це в реві та гуркоті підводних землетрусів, шипінні газів, що здіймалися з надр супутника, у інфрачервоних хвилях тиску обвалів, що відлунювали з найглибших рівнин. Порівнюючи з гамором, який панував у океані Європи, навіть найголосніші моря Землі видавалися тихими.

Він ще не втратив здатності до зачудування, і перша оаза стала для нього приємним сюрпризом. Вона простяглася на кілометр навколо заплутаної конструкції труб і димарів, обкладених мінеральними солями, що фонтаном били з глибин. За межами цієї природної пародії на готичний замок повільно пульсували чорні гарячі рідини, немов усередині їх билося могутнє серце. Їх можна порівняти з кров’ю, бо ці рідини — концентрація самого життя.

Гарячі рідини потіснили смертельний холод, який просотувався зверху, і формували острівець тепла на морському дні. Також важливо, що вони принесли з глибин Європи хімічні сполуки, які уможливили життя. Тут, у середовищі, де ніхто не міг на таке сподіватися, було досить енергії та їжі.

А все ж це не вельми несподівано: він згадав, що лише кількадесят років тому такі родючі оази відкрили в глибинах океанів Землі. Тут вони були представлені в більшому масштабі та розвої.

У тропічній зоні, близько до спотворених стін «замку», прижилися делікатні павукоподібні структури, що здавалися схожими на рослини, однак майже всі могли самостійно рухатися. Вони, своєю чергою, давали прихисток дивним слимакам і хробакам; одні об’їдали рослини, інші добували їжу простісінько з насиченої мінералами води. Трохи далі від джерела тепла — підводного вогню, навколо якого грілися всі ці істоти, — перебували міцніші на вигляд створіння, трохи схожі на крабів чи павуків.

Армії біологів могли б цілу вічність вивчати цю маленьку оазу. На відміну від палеозойських земних морів, це було нестабільне середовище, тут швидко прогресувала еволюція, породжуючи міріади фантастичних форм життя. І всі вони постійно перебували під загрозою зникнення; рано чи пізно кожен фонтан життя слабшатиме й помиратиме, щойно ті сили, які породили його, кудись подінуться.

Подорожуючи по морському дну Європи, він знову й знову натикався на сліди таких трагедій — незчисленні кола, всіяні скелетами та інкрустовані мінеральними залишками мертвих істот, місця, де з книги еволюції життя природа видирала цілі розділи.

Він бачив величезні трубчасті мушлі розміром з людину. Тут молюски — двостулкові й навіть тристулкові. Там закручені багатометрові візерунки, що здавались аналогією