Читати книгу - "Мазепа"

Глянув на гетьмана і на Мотрю, і в його ясних зіницях змішалася радість зустрічі зі смутком розставання. Ніби з перевтоми захитався, ніби вражень і гадок до ладу довести не міг. Але за хвилину вернув до рівноваги й гетьманові до колін поклонився.

Гетьман руку свому канцеляристові подав і злегка всміхнений питався:

— А з Мотрею не звітаєшся?

Чуйкевич не відповідав.

Аж Мотря приступила до нього і обі долоні простягнула. Глянула на нього ясно і щиро, мов сонце, від котрого мла тане. Який сумнів не таївся б у серці Чуйкевича, від того погляду мусів розвіятися дочиста. Палко цілував ті дрібні, неприродно гарячі долоні і тулив жінку до себе. Ніби не вірив сам собі, питаючися:

— Мотре? Ти тут? Ціла? Здорова? Гетьман за шапку вхопив.

— Куди? — спитала Мотря.

— До козаків. Подивлюсь, чи поспішаються.

— Краще кажи, Іване Степановичу, що хочеш нас удвох лишити. А воно зайве. На любощі не пора тепер, а тайни ніякої між нами й тобою немає. Правда, Іване?

Чуйкевич поклонився.

— Ясновельможний знає, що я перед ним нічого не таю. — Знаю, мої ви, — відповів гетьман, — знаю. Так тоді сідай і кріпися. Немало ти нині в винограднику нашім потрудився.

— Менше, ніж хотілося б.

— Більше, ніж потрудилися другі. Ах, Іване, коли би так усі своє діло щиро і справно робили, як ти, то куди краще було би.

Сказавши це, замовк і задумався. І ті двоє мовчали, бо всім їм той самий образ привидівся, образ погрому і руїни, видиво непевного, грізного завтра. Нараз гетьман схопився з місця:

— Не піддаваймося смуткові. Правда, Мотре?

— Так, Іване Степановичу!

— А чого ж ти тоді виснажуєш себе? — кинув питання в сторону Мотрі, а повертаючись до Чуйкевича остерігав його. — Треба б тобі, Іване, пильне око на свою дружину мати. Глянь, якою стала.

Чуйкевич глянув на Мотрю і зжахнувся.

— Що з тобою, Мотре? — спитав. — Чого ти так змарніла?

— Не знаю. Невже ж ти не хочеш мене такою, як я тепер?

— Боюся о твоє здоровля. В тебе жар. Руки гарячі.

— Ах, коли б тільки біди! Пригадай собі, що бачив нині. Як же тут здоровою бути? — І відвернула обличчя від ньогo. — Краще про діло кажи. Бачиш, Іван Степанович цікавий.

— Нічого тут цікавого, Мотре, — заперечив гетьман. — Король Карло минув Батурин, оставив Бахмач набоці і подався в напрямі Ромнів, бо кругом Батурина москалі пограбували все, що тільки зграбувати можна, — понівечили села й двори так, що його армія не мала би ані де приютитися, ані що з'їсти. Правда, Іване?

— Так, ваша милосте. Король Карло пішов у напрямі Городища, і король, мабуть, там на який день або й два зупиниться, обмірковуючи план дальшого походу.

— Що тут багато міркувати! — перебив Чуйкевичові гетьман. — Займемо фронт від Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук, а там побачимо, що буде. Москалі недалеко від нас, на які два дні походу, а як на себе оба війська двигнуться, то тільки день, — не важко буде зрозуміти наміри Петрові... А мої козаки між Батурином і Городищем стоять. Правда?

— Так, ваша милосте. Сотник Мручко зі своїми людьми на Гончарівці, канцелярія в дворі вашої милості на Поросючці, переходу крізь Сейм бережуть дві надійні полтавські сотні, а між Батурином і Бахмачем настановлені зв'язки. Полковники ждуть дальших приказів вашої милості.

Гетьман глянув на нього своїм прошибаючим зором.

— Дальших приказів ждуть, кажеш? — спитав не без глуму. — Але ж бо й слухають вони мене, ох, слухають!.. Та нехай їм! Зробимо раду на Поросючці. Почують панове старшини моє останнє слово, а я їх.

І ніби щоб перевести немилу розмову на іншу тему, звернувся до Мотрі:

— От цікавіше для мене, яким то чудом Мотря Василівна назад у Батурин вернула. Чув я, немов то Меншиков і Голі-цин казали її разом з Любов'ю Федорівною до якогось монастиря везти.

— До того самого, — підхопила Мотря, — до котрого мене вже раз везли.

— І не довезли, — усміхнувся гетьман.

— Тоді так, а тепер ні. Тепер мене доставили і двері за мною зачинили.

— А ти їх відчинила, Мотре? — спитав Чуйкевич.

— Дуже легко. Другого чи третього ранку, скоро світ, вийшла я на ворота, розбудила послужницю-воротарку і казала відчинити.

— А вона?

— Спитала, куди йду... "В Батурин", — відповіла я. "Батурин зруйнований, — каже, — а люди помордовані". — "Не всі, — кажу до неї. — Є й недоконані, покалічені. Треба ж їх доглянути, християнське діло зробить".

Подивилася на мене, подумала, а тоді й перехрестила мене. "Хоч, може, й кару за те прийму, так Господь простить", — і відчинила браму.

— Є ще совісні люди на світі, — завважив гетьман. А Чуйкевич додав:

— Як лиш час і нагоду матиму, так зараз у цей монастир поскочу. Хочу подивитися на тую воротарку та нагородити її.

— Мабуть, вона не з тих, що для нагороди добре діло роблять, — завважив гетьман. — Найкраща нагорода в совісті нашій... Але ж на воротарці не покінчилося, а з монастиря до Батурина не рукою махнути.

— Біля монастиря я на втікачів попала. Втікаєте, кажу, а в Батурині мерців собаки розтягають, поміж трупами покалічені люди рятунку вашого кличуть. Отож оден, що тільки з жінкою на возі їхав, повернув кіньми, "Ігі — гукнув. — Чого мені тікать? Знаю, що поза нами, а що перед нами, не можу знати. Вертаймо..." Сіла я біля його жінки, перебрана за селянку, і щасливо добилася до Батурина.

— А там? — спитав Чуйкевич, але Мотря мовчала.

— А в Батурині? — повторив питання.

— Хіба ти очей не мав? Спитай діда, може, він тобі розкаже. Він із його першу іскорку життя добув, не знаю, чи повіки на годинку стулив. Гребе, людей з руїни добуває. Десь і харчі вишукує для них.

— А ти помагала йому?

—