Читати книгу - "Українське письменство"

Тепер пригляньмося до поодиноких моментів в обох описах. Наші підкреслення (курсив) нотують все схоже в обох письменників: а) порівняння далекої блискавки з сірником: «немов спахнув сірник і погас»; b) опис першого налітного пориву вітру («Ветер вдруг рванулся… закружился и поднял такой шум»… «і враз сталося щось незвичайне. Тихе повітря стрепенулося, скрутнулося…»); с) образ хмари, що розкриває чорну пащу і видихає біле полум’я; d) нарешті, грім, порівняний з тріском і падінням розколотого неба («Вдруг над самой головой с оглушительным треском разломалось небо»… «І раптом небо пойнялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском звалилось на землю»). От головні подібності (на другорядних, як, напр., звуконаслідування в описі грому, не спиняємось, де український автор іде за російським).

Але поряд з цими подібностями є цілий ряд моментів (в зіставлених en regard текстах вони позначені), де Коцюбинський і Чехов розходяться в різні сторони. Так, у Коцюбинського зустрічаємо в кількох місцях порівняння в манері його ранніх творів: «повітря мовчало, як залякана дитина», «сильветка [з тополь, хат, вітряків] з’являлась і чезла, як сон», «надворі стало чорно, як у комині». Деяка трафаретність цих порівнянь має на собі печатку давнішої української прози.

Чи не в зв’язку з цим стоїть і деяка глухота до специфічно чеховських способів письма. У Чехова виразна тенденція в бік спрощення виразу, подалі від ефектів. В листах до Суворіна він нарікає на заокругленість реплік у його драмах, на зайву ефектовність фрази (все це — «белое шелковое платье, на котором все время переливает солнце, и на которое больно смотреть»), а прізвища суворінських героїв — Ратищев, Муратов — видаються йому занадто «пьесочными»[286]. У власних описах Чехова ми бачимо стремління знизити тон, ввести порівняння із сфери буденного і тим одсвіжити сприйняття. Грім в його «Степи» описано, напр., так: «как будто кто-то прошелся… по железной крыше. Вероятно, по крыше шли босиком…» і т. д. Другу чеховську тенденцію підкреслює Треплєв у «Чайці», характеризуючи методи Тригоріна: «Тригорин выработал себе приемы, ему легко… У него на плотине блестит горлышко разбитой бутылки и чернеет течь от мельничного колеса — вот и лунная ночь готова, а у меня и трепещущий свет, и тихое мерцанье звезд, и далекие звуки рояля». В «Записних книжках» Чехова можна не раз, не два потрапити на такі «тригорінського» типу заготовки: «Спальня. Лунный свет бьет в окно, так что даже видны пуговки на сорочке». Трапляються вони — уже опрацьовані — і в описові степової грози: «Молния блеснула так широко, что Егорушка увидел вдруг всю большую дорогу, всех подводчиков и даже Кирюхину жилетку», або: розплющує Єгорушка очі і бачить, як на його мокрих пальцях, на рукавах, на краплях води, що стікають з рогожки, разів з п’ять моргає і відбивається сліпучо-різке світло. Подібні описи можна знайти і в пізніших оповіданнях (напр., картина пожару в «Мужиках»).

Тут належить підкреслити ще й третю рису чеховського письма: тонку і старанно витриману психологічну умотивованість його образу грози. Степову бурю і дощ сприймає дев’ятилітній хлопчик, і це, безперечно, його відчування: «Вероятно, около самой черной тучи летали перекатиполе и как, должно быть, было им страшно!» Вражливість хлопчика виховано на казках, загострено страшними оповіданнями про розбійників, почутими в дорозі; скрізь і всюди увижаються йому страховища: «Черные лохмотья слева поднимались кверху, и одно из них, грубое, неуклюжее, похожее на лапу с пальцами, тянулось к луне». В звичайних селянах з вилами Єгорушчина уява ладна признати якихся велетнів із списами на плечах.

У Коцюбинського всі занотовані моменти виявлені значно слабше. От його образи: «Чорний звір-потвора наближався до принишклої землі, роззявляв пащу», блискавка — то його позіхання, грім — його ричання; від того рику тремтить земля, тікає повітря… Цілком природно спитати: що це? Переживання учительки? чи, може, це образ, що належить авторові? Коцюбинський подає його, не зафарбовуючи настроями на смерть переляканої Раїси; він заокруглює його, виписує, розгортає. На той час, як Чехов ані одною рисою не виходить із сфери розумінь свого Єгорушки, у Коцюбинського знаходимо низку досить трафаретних і мало погоджених межи собою образів, що не завжди можуть характеризувати учительку Раїсу. Тут і «канонада», і артилерійський похід (гармати небесні котяться), і «червоні змії», і «клубки полум’я». Блискавка у нього роздирає «чорну заслону ночі» «потоком білої лави»; за хмарою підіймаються «хвилі огняного моря». Все це умовні літературні красоти, мало здібні відсвіжити художнє сприйняття речей, позбавлені найдорожчої для митця «свежести слов и чувства простоты», подібно до «тихого мерцания звезд», на яке скаржиться герой «Чайки».

В цілому мало властиві Коцюбинському і інші чеховські методи писання, манера показувати ціле з’явище в його малому відбитті і боротьба з зайвими оздобами. У Чехова Єгорушка сприймає блискавку, не бажаючи її бачити, в відсвіченні дощових крапель, що спадають з його мокрого пальто. У Коцюбинського раз у раз «з’являється на обрії в огняних рамках чорна сильветка з тополь, хат і вітряків»… Риторичної піднесеності стилю Коцюбинський, правда, уникає: він рівняє враження від блискавки до спалахкування сірника, небо у нього переморгується. Стаття М. Могилянського «Процес творчості у Коцюбинського»[287], де досить широко використано авторські записи, показує, що зосібна в «Лялечці» Коцюбинський великою мірою спрощує свій образовий реквізит. В записній книзі читаємо: «В озерці хлюпали праниками підкасані з червоними, як у фламінґів, ногами (молодиці)». В друкованому тексті зникають екзотичні фламінґо, фламінґо самому художникові знайомі тільки з зоологічних атласів, і натомість з’являються всім відомі «бусли» («…підкасані з червоними, як у буслів, ногами молодиці»). Щезає і