Читати книгу - "Українське письменство"

риторично-напружена антитеза: «І серед убогого, зчорнілого села стоїть мавзолей людській темноті, і блищить проти сонця білим муром, і сяє золотом». Замість мавзолею з’являється легше схоплювана оком, «закутана в зелень кленини», біла церква. Проте, ставши на стежку стилістичного спрощування, Коцюбинський далеко нею не йде, і вже в його описі грози стільки ж спільного з Чеховим, скільки і відмінного. Чи то певна традиційність, Нечуєва, скажімо, спадщина — ця мішанина образів, взятих із сільських реалій («чорно, як у комині», «сохла, як яблуко у сушні») з недорогою вишуканістю літературною («потоки білої лави»); чи то якась риса особистої вдачі Коцюбинського, — відзначимо тільки, що, заражаючись Чеховим, повторюючи окремі його звороти, ситуації, український автор одночасно противиться йому, бореться з його засобами і цілком його письменницькою технікою не переймається[288].
5

Це подвійне відношення до Чехова (неможливість перед ним устояти і якесь самомобілізування проти нього) характеризують і фразу Коцюбинського.

Візьмім для прикладу кінцівку «Лялечки». Раїса почула від приятельки справжню назву не цілком ще ясного їй самій почуття до о. Василя:

«Раїса раптом одхитнулась од приятельки і скрикнула, як ранений птах. Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля: глибока, морочлива, чорна безодня. Раїса потиху спускалась туди, і з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленини, церква».

Перед нами каденції, що характеризують чеховські закінчення, правда, не всіх, найліричніших здебільшого, його оповідань, як «Гусев», «Моя жизнь», «О любви», «Архиерей». В «Гусеві» закінчення побудоване із елементів пейзажних: людина умерла; її тіло, кинуте в море, йде на глибоке дно.

«А наверху в это время, в той стороне, где заходит солнце, скучиваются облака. Одно облако похоже на триумфальную арку, другое на льва, третье на ножницы… Небо становится нежно-сиреневым. Глядя на это великолепное, очаровательное небо, океан сначала хмурится, но скоро сам приобретает цвета ласковые, радостные, страстные, какие на человеческом языке и назвать трудно».

Кінцівка «Моей жизни» зроблена з помічень психологічних, але ритмом іще подібніша до закінчення «Лялечки». В ній останнє слово має на собі ще виразніший наголос логічний і підсилює образовий елемент фрази.

«А когда мы входим в город, Анюта Елагово, волнуясь и краснея, прощается со мною и продолжает идти одна, солидная, суровая… И уже никто из встречных, глядя на нее, не мог бы подумать, что она только что шла рядом со мною и даже ласкала ребенка».

Характеристичні для Чехова ці до пари дібрані дієприслівникові форми («волнуясь и краснея»), ці атрибутивні слова, поставлені після слова, до якого відносяться («цвета ласковые, радостные, страстные», «продолжает идти одна, солидная, суровая»). Особливо цю постпозицію епітетів любить він і культивує — так само як культивує і побудування складного речення з речень рівнорядних, за допомогою злучника і. Це можна побачити, зіставивши останній абзац «Архиерея», як він накиданий у записній книзі і як вилився він у друкованому тексті.

«Скоро назначили нового архиерея, старого забыли, никто уж не помнил, и только вдова дьяконица, когда виходила с другими женщинами на выгон за стадом, чтобы встретить свою корову, рассказывала, что у нее был сын архиерей — и ей не верили».

«Через месяц был назначен новый архиерей, а о преосвященном Петре уже никто не вспоминал. А потом и совсем забыли. И только старуха мать покойного, когда выходила под вечер, чтобы встретить свою корову, и сходилась на выгоне с другими женщинами, то начинала рассказывать о детях, о внуках, о том, что у нее был сын архиерей, и при этом говорила робко, боясь, что ей не поверят, — и ей в самом деле не все верили».

Кінцівка Коцюбинського коротша, сухіша, але їй властиві всі зазначені ритмічно-синтаксичні особливості кінцевих фраз Чехова