Читати книгу - "Заради майбутнього"

Думки перескочили на Христину Радченко. Їй, як і Майї, було тільки десять років. Я пригадав обличчя дівчинки впродовж тих кількох секунд після розриву аневризми, коли вона ще не почала кричати. Вона лежала на спині, напружено стиснувши губи, але ясно-сині очі волали до мене. Моїм тілом прокотилася дрож. Як і Рада Дев’ятнадцяти в ситуації з Майєю, я ухвалював рішення про операцію не просто сподіваючись на краще, я був переконаний, що чиню правильно, що будь-яке інше рішення є беззаперечно хибним і не вартим уваги. І це лякало найбільше. Бо, якби я поставив під сумнів екстраполяційні дані, визначені машиною за малозрозумілим алгоритмом, і вирішив не оперувати, Христя зараз була б жива. І напевно, була б жива ще десять, чи двадцять, чи навіть тридцять років. Розумієте? Я не міг збагнути, як Усесвіт таке дозволяє: яким чином, здавалося б, цілковито правильні рішення призводять до таких жахливих наслідків? Потому з’явилася ще одна думка, холодна й бридка, вона застрягла в лобі, ніби бурулька: чи справді від рішення про відправлення Майї на Землю що-небудь залежало? Що, як смерть маленької «марсіанки» та повстання просто збіглися в часі? Я покусував губу й намагався уявити, чи багато змінилося б, якби Майя вижила. Що, як причина не в обставинах, а в нас самих, у прихованих злобі, егоїзмі та потворності, котрі накопичилися за сотні поколінь і міцно вкоренилися в ДНК? Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?

Із задуми мене вивело запитання Бонки:

— Ти голосуватимеш?

Я підвів голову:

— Що?

— Твій батько, він же був із Донецька, так?

У дитинстві Василь Чумак якийсь час жив зі своїми бабусею та дідом на хуторі неподалік Луганська й тільки потім переїхав до Донецька, але я вирішив, що це неважливо.

— Так, — кивнув я.

— Так — твій тато з Донецька чи так — голосуватимеш?

У 2026-му, коли людство заснувало першу колонію на Марсі, Росія все ще продовжувала боротися з інакомисленням і «фашистами», поступово скочуючись до хаосу. У 2040-му, невдовзі після остаточного виснаження сибірських газових родовищ, збанкрутувала найбільша корпорація Російської Федерації «Газпром». Якийсь час бюджет тримався на плаву через наявність китайських відрахувань за тимчасове користування сибірськими землями, одначе до середини ХХІ століття внаслідок глобального потепління та повсюдного зникнення ґрунтових вод Сибір із мальовничої тундри перетворився на кам’яну пустку, схожу на Сахару кінця ХХ століття, хіба що трохи прохолоднішу, і став непотрібен навіть Китаю. На початку 2050-х Росія почала розвалювалися. Що із цим робити, ніхто не знав. Зважаючи на кількість ядерних боєголовок, натиканих уздовж кордону, Китай і США намагалися фінансово підтримати Російську Федерацію, але це було однаково що склеювати скотчем напівзогнилий труп. Тож 2054-го, після кількох раундів переговорів за участю ООН, ЄС та ОБСЄ, Україна та Росія підписали міждержавну угоду, відповідно до якої спірним територіям, таким як Крим та окуповані регіони Донбасу, було вирішено надати право на самовизначення. Дату референдуму довго не призначали та погодили лише на початку 2056-го — значною мірою через непоступливість української сторони. Річ у тім, що за останні 40 років середня температура Землі підвищилася на 2,6 °С. Потепління, крім безлічі проблем, дало й позитивні наслідки. Найважливіший із них — стрімке зростання продуктивності всіх галузей сільського господарства в середніх широтах, що якраз стосувалося України. Учені стверджували, що зростання ефективності триватиме, доки підвищення не сягне 3 °С, а потім настане колапс, але в Україні про це ніхто не думав. За минулі чверть століття країна стала лідером з експорту продовольства й одним із лідерів з експорту питної води, тож серед політичного істеблішменту виникла потужна опозиція, що не бажала злиття з розореними після російського правління регіонами, населення яких мало вельми специфічне уявлення про демократію та ринкові зв’язки.

— Голосуватиму… напевно.

— За возз’єднання? — Шпрот насупився, брови обтисли з обох боків глибоку складку над переніссям. У такі миті він здавався повною протилежністю спокійному та виваженому Бонці. Та й узагалі, до того як Шпрот відкрився, — на той момент ми товаришували вже майже десять років, — я й припустити не міг, що він гей.

— А що? — запитання прозвучало дурнувато, проте я справді не знав, за що голосуватиму. Донбас був просто місцем на карті, далекою, зубожілою й застиглою в часі територією, про яку батько часто згадував, але куди зовсім не прагнув повернутися. Я не розумів, чому повинен вирішувати долю тих, хто там проживає. І знову ж таки: які наслідки матиме це рішення?

Шпрот насупився ще більше, лоб розкреслили зморшки:

— Та нічого. Ті, хто зараз там, знають, як ми живемо, і, майже напевно, проголосують за приєднання.

— Не факт, — заперечив Бонка.

— Факт! — сердито труснув головою Шпрот. — Вони захочуть жити так само, вони вимагатимуть, щоб ми забезпечили їм такий самий рівень життя, але самі для цього не робитимуть нічого. — Він глипнув на мене та розвів руками: — Без образ.

— Не рівняй усіх під одну мірку. Люди на Донбасі та в Криму сорок років скніли в тоталітарній системі, в країні, яка поступово розкладалася під вагою власної ілюзорної величі. Що поганого в тому, щоб дати їм свободу?

— Я не казав, що вони не заслуговують на свободу, — парирував Шпрот. — Я казав, що вони не заслуговують на приєднання до цінностей, на будівництво яких не поклали жодної цеглини.

Я не відступав:

— Однаково не розумію, що поганого в об’єднанні.

— А що поганого було в об’єднанні Кореї? — зіронізував Шпрот. — Тоді весь світ також на вухах стояв, вітаючи свободу, що впала на голови північнокорейців. І що з того?

Після падіння 2034-го династії Кімів КНДР об’єдналася з Корейською республікою. Унаслідок об’єднання населення Південної Кореї збільшилося на