Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

Останнім часом у мене поганий апетит і я майже нічого не їм. Не знаю з чим це пов’язано, але коли я дивлюся меню, то в мене не виникає бажання щось скуштувати з цього переліку. Кожного разу, коли Давид запитує, що я хочу, то я відповідаю одну й ту ж заїжджену фразу, від якої він насуплює брови. Цей вечір не стає винятком.  

— Я не знаю, що замовити, — відповідаю, соромлячись. Облизую пересохлі губи й підношу до них склянку з водою. Під пильним поглядом Білінського роблю ковток. У цей момент мені хочеться сміятися, бо він так мило сердиться на мене. — Я буду те саме, що й ти, — виправляюся.  

— Груша запечена з сиром Дор Блю? — Я схвально киваю на його пропозицію.  

Поки Давид робить замовлення, я роззираюся навколо. Це місце неначе створене для середньовічних дам, які мають пурхати тут від столика до столика у своїх пишних сукнях. Мені тут дуже подобається.  

До рояля прямує молодий хлопець у фраку. Він зручно вмощується за гігантським інструментом і починає грати на ньому. Я автоматично починаю рухатися в такт мелодії. Вже й не пригадую, коли востаннє я танцювала.  

— Подобається тут? — цікавиться Білінський, спираючись ліктем на стіл. Невже він спостерігав за мною весь цей час?  

— Так. Дуже гарне місце. — Я б з радістю повернулася сюди ще не один раз. Надіюся, що кухня тут така ж чудова, як і інтер’єр.  

— Хочеш зі мною потанцювати? — запитує Давид, поправляючи своє волосся. Це одна з його нервових звичок. Коли він хвилюється, то завжди поправляє свою зачіску.  

— Не відмовлюся.  

Він подає мені руку і я приймаю її, притримуючи іншою край своєї сукні, яка неначе ідеально створена для цього місця та вечора в цілому. Ми прямуємо до центру зали й помічаємо на собі зацікавлені погляди інших клієнтів. Деякі чоловіки також почали запрошувати своїх дам на танець і підтягуватися до нас на імпровізованому танцювальному майданчику.  

Я кладу спітнілу від жару долоньку на плече Білінському й він веде мене в повільному ритмі. Наші погляди прикуті один до одного. Скільки б я на нього не дивилася, а все одно намилуватися не можу. Ловлю себе на думці, що мені дуже пощастило з таким чоловіком. Наші тіла синхронізуються й ми продовжуємо танцювати. Мені так хочеться поцілувати Давида, прошепотіти на вухо, як сильно я його кохаю, але я з тих людей, які соромляться виражати свої почуття в присутності інших. Мені неймовірно тут подобається, але водночас я хочу опинитися у нас на кухні, де зможу зробити все, про що зараз думаю.  

Краєм ока помічаю, що офіціантка повертається вже з готовими стравами. Музикант також вирішує зробити перерву, тому нам нічого не залишається, окрім як піти назад до свого столика.  

— Спасибі тобі за цей чарівний танець... — Я не встигаю договорити, бо мені впадає в очі використана серветка. Звідки вона тут? Я на 100% впевнена в тому, що не залишала її.  

Білінський настільки голодний, що одразу береться за свою страву. Схоже, він навіть не помітив цієї дрібниці. У мене ж остаточно зникає апетит. Я розгортаю серветку й пошепки промовляю єдине слово, що на ній написано:  

— Вбиральня...  

— Ти щось казала? — з набитим ротом каже Давид. Судячи з його задоволеного виразу обличчя, груша виявилася дуже смачна.  

— Ні, нічого. Мені просто потрібно на декілька хвилин у вбиральню. — Я незграбно підводжуся зі свого стільця, ледь не кидаючи його на землю.  

— Обережніше, Алінко.  

Якби ж я справді була обережною, то нізащо б не пішла в це місце сама. Проте, в цей момент адреналін у моїх жилах зашкалював. Я хотіла втамувати цікавість будь-яким способом, геть не думаючи про наслідки. Те, що я побачила у жіночій вбиральні, змусило волосся на моїх руках стати дибки...